Побожного Михайла Всеволодовича не влаштувала релігійна ситуація, яка склалася у місті. «Се у вас нету владыки, — заявив він міщанам, — а нелепо быти граду сему без владыце».[36] Новгородці запропонували три кандидатури: ченця Спиридона, єпископа Володимирського і Волинського Осафа10 і грека, «кого даст митрополит».[37] Князь вирішив довіритися вибору жеребкуванням — «да который Бог даст нам».[38] Малолітній княжич Ростислав вказав на жереб — прізвище Спиридона, диякона–ченця Георгієвського монастиря.
Голова новгородського духовенства, однак, після цієї процедури ще не міг стати владикою: 17 грудня він поїхав у Київ, а повернувся з нього у травні 1230 року. Він висвячений був у сан священика у сиропустну неділю, а на другу неділю посту — в сан архієпископа.[39]
Незважаючи на прихильність новгородців, Михайло Всеволодович все ж своїм головним містом вважає Чернігів, куди він невдовзі і повертається. «Дай Бог исправити правда Новгородьская»,[40] — сказав він при від’їзді. Тобто своєю головною місією чернігівський князь вважав повернення міщанам тих норм життя, яких вони бажали. І саме від них вже залежало дотримання здобутого права. Адже залишений ним у Новгороді п’ятирічний син Ростислав представляв його владу лише номінально.
У Чернігів з князем Михайлом поїхали впливові новгородці Богуслав Гориславич, Сбислав Якункович, Домаш Твердиславич, Михайло Микифорович, Михайло Прикупов та син посадника Гліб.[41] Таким чином, очевидно, гарантувалося життя Ростислава Михайловича.
У 1230 році Михайло Всеволодович провідує залишеного сина. Відбувається постриг Ростислава у Софіївському соборі. Цю церемонію виконав щойно висвячений архієпископ Спиридон.[42] Після церковного благословення Ростислав Михайлович офіційно був посаджений «на стол».[43] Батько знову повернувся до Чернігова.
Тим часом у Новгороді починає бунтувати партія попереднього князя: посадський Водовик жорстоко придушує виступи бажаючих повернути попередню владу та свої привілеї. На жаль, неврожайний рік не сприяє подальшому мирному життю в Новгороді. У ньому швидко зростають ціни на хліб, починається голод, а за ним страшний мор. Хвороби і безхліб’я призвели до одночасної загибелі 3030 новгородчан.[44]
Сподівання міщан на приїзд чернігівського князя і у зв’язку з цим полегшення їх стану не справдились. Михайло Всеволодович, виконуючи волю новгородців, послав послів до Ярослава, аби той мирно повернув Новгороду Волок. Ярослав Всеволодович же замість відповіді затримав послів. Він був готовий розпочати війну за Новгород. Це не входило в плани Михайла Всеволодовича. Він вирішив за краще замиритися. Того вимагав принцип родового старшинства. Новгородська демократія, яка покликала до себе князя з Чернігова, була законною доти, доки вигнана сторона погоджувалась з поразкою, присудом віча. Але водночас обранець новгородців вступав у конфлікт з традиційними династичними звичаями. Він займав не свій «стіл». Це типове протиріччя того часу Михайло Всеволодович вирішив на засадах свого розуміння честі.
