— Та я ж правду кажу, — якомога переконливіше відповів Карлов.
— Що ти робив з проводами? Навіщо вони були тобі потрібні?
— Хотів дізнатися, хто в селі, от і подивився, чий провід.
— Ну, так. Упевнився, що наш, а втекти не встиг.
Георгій мовчав.
— Сідай, — капітан вказав на табуретку, яка стояла біля столу.
Георгій сів, зняв рукавиці.
— Дозвольте взяти годинник, — попросив він.
— Візьми.
— Тут на звороті написано, хто я такий, — сказав льотчик, показуючи на кришку годинника.
— «Георгію Карлову за дострокове збирання врожаю», — вголос прочитав уповноважений особливого відділу і посміхнувся.
«Нарешті таки повірив», — вирішив Георгій, полегшено зітхнувши.
— Отже, годинник за трудові подвиги одержав. А це, — капітан кивнув на німецький пістолет, — за службу фюреру?
Раптовий вибух не справив такого враження на Пузанка, як ці капітанові слова на Карлова.
Він весь напружився, зціпив зуби і похилив голову. Георгій розумів, що коли б партійний квиток і документи були з ним, йому не довелося б мати таку розмову, не довелося б вислухувати образи, і він тепер каявся, що не заховав документи десь під одягом.
Міркуючи над цим, Георгій машинально трохи підняв ліву руку і почав надівати годинника.
— А це в тебе що? — спитав капітан, побачивши брудний скручений бинт на руці Карлова.
— Перед польотом випадково поранив себе.
— Вигадав би щось імовірніше. Наскільки я розуміюся на авіації, поранених льотчиків у нас кладуть у госпіталь.
Капітан зняв з апарата телефонну трубку і покрутив ручку.
— «Волга», «Волга». Дайте мені сьомого… Сьомий? Це я, дев’ятнадцятий. Негайно пришли до мене лікаря… Та ні, на кілька хвилин.
Запанувала мовчанка. Капітан крутив у руці маленький пістолет «вальтер», відібраний у Карлова.
Відчинилися двері, і в хату ввійшов лікар у військовому кожушку.
— Ось, Олександре Дементійовичу, подивись, будь ласка, що в нього з рукою, — попросив капітан.
Георгій простягнув руку і допоміг розмотати бинт. Пов’язка присохла до рани.
— Віддирати не будемо, і так зрозуміло. Явний самостріл, — зробив висновок лікар. — Подивіться, шкіра навколо рани опалена.
— Та-ак… — спроквола сказав капітан, підводячись з-за столу і пильно розглядаючи долоню Георгія. — Дякую за консультацію. Можете йти, — дозволив він лікареві.
Карлов подивився на капітана. В очах уповноваженого особливого відділу застигла усмішка. Видно було, що він не довіряє затриманому.
— Так от, у мовчанку гратися нам немає коли, — владним тоном сказав капітан. — Час воєнний. Не говоритимеш правди — розстріляємо, та й годі. — Він очікувально глянув на Карлова. — Тут один теж пручався, казки розповідав. Таке з себе ягня вдавав, що я навіть повірив йому — відпустити хотів. Та, спасибі, місцеві жителі допомогли, впізнали зрадника. Мало самі не кінчили з ним ще до суду. Отож не зволікай час. У мене й крім тебе справ по саму зав’язку.
