— Ось тобі й «пропав безвісти»… — тихо промовив Семенюк.
— Так… сильний духом був цей Жовтоножко, — зауважив Архипов.
— Був він так само, як і ви, комсомольцем. Двадцять років йому минуло, — сказав майор Голубев. — Наші радянські люди вночі підібрали Жовтоножка і поховали як героя.
Запанувала мовчанка, — льотчики ніби вшановували пам’ять загиблого.
І, як завжди, Семенюк висловився першим:
— Карлова теж живим не візьмуть.
Усі запитливо глянули на командира полку.
Іван Олексійович Ємельянов… Це він учив їх битися і перемагати. Нерідко в небезпечні хвилини бою Ємельянов приймав на себе атаки «Мессершміттів», мов птах, одвертаючи ворога від своїх пташенят. Так було на Дону, на Волзі, і кожен знав, що так буде завжди, поки б’ється серце цієї людини.
Він знав і вмів оцінити кожного льотчика. Тому всі нетерпляче чекали, що скаже командир про Карлова.
І Ємельянов відповів:
— Якщо Георгій живий, він тепер десь пробирається потай у темряві. Будемо сподіватися, що повернеться.
— Тим паче, що в нього є автомат, — додав Семенюк.
— У Карлова на озброєнні не тільки автомат. У нього є ще партійний квиток. Він завжди підкаже, як треба діяти, — впевнено промовив Голубев.
— Це ти, Олёксандре Дмитровичу, дуже влучно сказав, — підтримав його командир полку. — А поки що тимчасово командувати ескадрильєю призначаю лейтенанта Мордовцева.
Емельянов підвівся і, збираючись іти, повернувся до Архипова:
— Напишіть батькові листа, а потім продумайте порядок роботи льотчика в кабіні. Завтра полетите на бойове завдання. Я сам поведу вашу ескадрилью.
В той час, коли відбувалася ця розмова і коли Георгій Карлов ховався на горищі сарая, сержант Долаберідзе, подолавши десять кілометрів бездоріжжя в степу, ліг відпочити в очереті на березі Манича.
Віддалившись од цілі на підбитому літаку і докладаючи нелюдських зусиль, він лише кілька хвилин зумів протримати в повітрі машину, що майже втратила керування.
Не випускаючи шасі, льотчик посадив поранений штурмовик у степу. На крилах зяяли дві величезні пробоїни, зроблені зенітними снарядами. Вздовж кіля чорніла вибита кулеметною чергою рівна лінія невеликих отворів, по краях яких стирчали рвані куски металевої обшивки. Весь фюзеляж був забризканий маслом, що витікало з бака.
Долаберідзе підпалив свій літак і рушив на схід. Уже смеркало, коли він добрів до Манича і, знесилений, упав на проіржавілі стеблини очерету, підімнявши їх своєю вагою.
Незабаром він почув шум. Визирнув з очерету. Близько десятка гітлерівців з автоматами наперевіс змикали навколо нього кільце оточення.
