— А чому б йому не повірили? — з гнівом спитав Архипов. — Адже ти сам розповідав про його хоробрість. Пам’ятаєш, над Волгою ви шісткою вісімнадцять «Юнкерсів» розігнали, не дали бомбувати нашу переправу? Він тоді був ведучим.
— Пам’ятаю, все пам’ятаю, — нетерпляче відповів Семенюк. — Ми з тобою повірили. А інші? Знайшлися б і недовірливі. Адже це надзвичайний випадок — руку прострелити. Не забувай — вони мали летіти не на прогулянку.
Семенюк відклав баян і пройшовся но кімнаті.
— Ну, то що робитимемо? Розкажемо всім? — спитав Архипов.
— По-моєму, не треба. Адже ти обіцяв Карлову мовчати? Обіцяв. От і мовчи. І давай більше не згадувати про це, — відрубав Семенюк.
— Баян сховай. Нема кому тепер грати, — нагадав Архипов.
За вікном почулися голоси льотчиків. Розчинилися двері, і усміхнений, розчервонілий на морозі Сашко Дубенко гукнув з порога:
— Ага! Ось де ви, голубчики! Зараз Архипов танцюватиме.
Дубенко вийняв з кишені складений трикутником лист.
— Танцюй, Павлику! Від коханої, певно?
— Іншим разом затанцюю, а сьогодні не час, — відповів Архипов.
Льотчики замовкли. Дубенко перестав посміхатися, підійшов до Архипова і віддав листа.
— Та це ж від батька, — зрадів Архипов, побачивши знайомий почерк. Він розгорнув трикутник. — Оце татусь! Знову листа віршами написав.
Настрій в кімнаті змінився.
— Коли віршами — читай уголос, — попросив Дубенко.
— Павло й сам вірші пише. Тільки вчора батькові цілу поему послав, — сказав Семенюк. — Читай, Павле!
Архипову здалося, що з нього глузують, і він недовірливим поглядом окинув льотчиків. Проте ніхто не посміхався. Тоді він підвівся з ослона і почав голосно читати:
Твої поезії ще не вдались тобі,
Та прочитав я з радістю їх знову.
Вдивляючись в простори голубі…
В хату ввійшли Ємельянов і Голубев. Павло зупинився на півслові. Льотчики виструнчилися мов за командою.
— Сідайте, сідайте! — дозволив командир полку.
Обличчя Ємельянова змарніло, насуплені брови нависли над очима. Всі знали, що він дуже любив Карлова. А хіба самі вони не любили його — скромного, привітного, мужнього.
Ємельянов і Голубев сіли за стіл.
— Тут, здається, хтось читав вірші? — Ємельянов обвів пильним поглядом льотчиків. — Ну чого ж замовкли, читайте далі! Ми теж хочемо послухати.
— Це Архипову батько листа написав віршами, — сказав Семенюк, що звик, не додержуючи субординації, першим вносити ясність.
Від хвилювання Павло розчервонівся.
— Читайте. Архипов. Не соромтеся… — підбадьорив його майор Голубев.
