— Пузанок приїхав! — почувся чоловічий голос. — Гей, Надіє Іванівно! Допоможи йому перекидати сіно. Під’їжджай, Пузанок, до сарая, — владним тоном наказав той чоловік. — А я тим часом до сусіди зайду.
Кінь проїхав трохи вперед. Пузанок скинув з Карлова велику купу сіна.
— Вилазьте! Нема нікого. Йдіть у сарай, — зашепотів він. — А тепер лізьте туди, — він показав рукою на горище, до якого було приставлено драбину. Карлов швидко виліз на горище і оглядівся: тут було трохи сіна, лежали подертий хомут, віжки, стирчали голоблі.
— Складайте швидше. — На горищі виросла копиця сіна.
— Пузанок! З ким ти там розмовляєш? — почулося знизу.
— Надіє Іванівно, нікому не скажете? — пошепки спитав хлопець.
— А що трапилось?
— Я російського льотчика знайшов, сюди привіз, щоб сховати.
Карлова вразили слова «російського льотчика». Чому цей хлопець не сказав «нашого льотчика»?
— Де він? — схвильовано спитала жінка.
— Там.
Зарипіла драбина. Георгій побачив заклопотане обличчя з великими сумними очима. Жінка вилізла на горище і кинулась до льотчика.
— Рідний мій! — Вона обняла його. — Нарешті, хоч одного побачила. Як там наші? Чи скоро прийдуть?
— Скоро, скоро! — впевнено відповів Карлов. — До цих місць кілометрів вісімдесят лишилося. За тиждень тут будуть.
— Пузанок! Ти поки що скидай сіно з саней, а коли хазяїн надійде, на горище подаватимеш, — тихо сказала Надія Іванівна.
— Як ви сюди потрапили? — спитала вона льотчика.
Карлов коротко розповів, хто він і як опинився тут.
— Мені б цивільну одежину роздобути. Днів за три дійшов би до своїх.
— Щось придумаємо.
Жінка не зводила з Карлова виплакаиих очей.
— А ви звідки будете, Надіє Іванівно?
— З Ленінграда. Чоловік загинув на фронті ще на початку війни. А мене взимку сорок другого року евакуювали з Ленінграда «шляхом життя» — через Ладозьке озеро… Син у мене загинув там, Сашенька. П’ять років йому минуло. — Вона на хвилину замовкла. Затремтіли куточки губ. — Два «Мессершмітти»… Бачили ж, що жінки з дітьми йдуть, а проте почали обстрілювати колону. Вперше обстріляли — нещастя тоді минуло мене. А вдруге… Я Сашеньку своїм тілом прикрила, а він голову висунув… І прямо влучили в голову… — Вона затулила обличчя руками.
Георгій стиснув кулаки, застогнав крізь зуби.
— Що з вами? — стривожилася жінка.
— Бити мерзотників треба, а я сиджу тут…
— Гей, Надіє Іванівно! Приймайте, — гукнув Пузанок і подав на вилах оберемок сіна.
— Хазяїн іде, — пошепки сказала жінка. — Ховайтесь у цей куток, я вас прикрию сіном.
