Георгій посміхнувся, згадавши, як одного разу інструктор приніс до літака мішок з піском і, прив’язавши його у своїй кабіні, сказав: «Лети самостійно. Головне — спокій! Зроби два польоти по колу».
Перший самостійний виліт. Чи можна його забути?
Цей політ Георгій пам’ятав до найменших подробиць.
В передній інструкторській кабіні лежав тільки мішок з піском. Отже, він, Георгій Карлов, керує літаком самостійно! Справдилася його мрія. І, міцно стискуючи ручку управління, Георгій заспівав від радості. Рокіт мотора поглинав слова пісні, а він співав:
Той, хто звик здобувать перемогу,
Нехай з нами співає пісень.
Немає в нас трнвогн,
Відкриті всім дороги
В щасливий, у майбутній день.
У першу ж свою відпустку Георгій поїхав у Крим. Цілими днями блукав молодий лейтенант по звивистих гірських стежках. Він добре знав тут кожен поворот, кожен спуск і підйом.
Ось і тепер крізь дрімоту льотчик виразно чує шум хвиль, бачить чіткі силуети гір на тлі ясного голубого неба. Як припікає сонце! Він лежить на пляжі, розкинувши руки. Маленький камінчик під лівою долонею розпікся на сонці так, що палить шкіру. Георгій намагається скинути дрімоту і звільнити руку. Великим зусиллям він примушує себе розплющити повіки. Перед очима — обмерзлі від вологого дихання соломинки трави, а за віддушиною у сіні мете й курить сніговий поземок. Суцільна сіра імла затягла небо.
— Стій, дурна! — почув раптом Георгій чийсь голос.
Він здригнувся і повернув голову на окрик. Дрімоту мов рукою зняло. Біля сусіднього стогу стояв кінь, запряжений у гринджоли. Чоловік у дубленому кожусі підчеплював вилами і клав на сани великі оберемки сіна. Скільки не вдивлявся Георгій, нікого більше не побачив. Чоловік лаяв, мабуть, коня.
Карлов вирішив поговорити з незнайомим. Вибравши мить, коли той повернувся по новий оберемок сіна, Георгій швидко виліз із стогу і пішов до чоловіка.
Помітивши військового з автоматом, незнайомий опустив вила і вп’явся зляканим поглядом у льотчика.
— Здрастуйте! — сказав Карлов.
— Доброго здоров’я, — відповів незнайомий, запобігливо посміхаючись, його молоде обличчя обросло бородою, злякані очі неспокійно бігали. Ці очі вразили Георгія. Дивна приреченість прозирала у погляді незнайомого, якому на вигляд було років двадцять.
— Ти хто такий? — спитав Карлов, вдивляючись в його обличчя.
— Оточеиці ми, — нерішуче відповів бородатий хлопець. — Нашу частину розбили ще минулого року. Кого вбито, хто в полон потрапив, а хто переховується по станицях. Працюємо потроху за шматок хліба.
