Черт… А ведь так и говорила: «Я умру, а вы, сволочи, все соберетесь на моих похоронах». Так и случилось… А бабушке о ее смерти до сих пор не сообщили. Зачем ей это знать?
Заплющив очі і згадав…
Сестра – весела, життєрадісна погануля, а він поруч – гарний сором’язливий хлопчина, якогось дідька напханий комплексами. Влітку їх відвозили до бабусі на село. Тієї самої бабусі, якій наразі 92 роки, а вона ще картоплю саджала минулої весни. Старе кишло із дверима, розділеними навпіл. Дуже зручно: нижня зачинена половинка заважає домашнім тваринам перестрибнути, а кухня тим часом відкрита для повітря. Дуже зручно затаїтися за такими дверима й «стріляти» з дерев’яної рушниці по курям і гусакам. Коло причілка – широка лава, де батько завжди спав улітку. У хаті 2 кімнатки. У більшій – високе ліжко з периною. На стелі сволок. Піч, яку він не пам'ятав розпаленою, бо взимку у бабусі звичайно не гостював. Стріха з мишами. Лише перед своєю смертю батько накрив хату шифером. Найулюбленіша справа малого – ганятися з «рушницею» за півнем. І колись таки дочекався помсти: підстерігши «неозброєного» ворога, когут накинувся на нього і якби не бабуся – заклював би на смерть.
Старша на 10 років сестра щовечора тікала до клуба на танці, а він залишався з бабусею. По стінах розвішані написи в рамках. А він, маля зовсім, вмостившись зручненько на ліжкові намагається читати: «Б…о…г е…с…т…ь л…ю…б…о…в…ь».
– Бог єсть любов…- допомагає бабуся.
– А хто такий Бог?
Стара лагідно посміхається й знижує голос.
– А батькові не розкажеш?
Тато в Бога не вірує. Якщо довідається, лиха не оберешся. І бабуся тихесенько повістує, що Бог – це такий… Тут вона й сама запинається й лізе до скрині за допомогою. У хаті їх дві – дерев'яні, з металевими скобами й засувками. Не раз він малим туди лазив і сидів на дбайливо складених різнокольорових накидках, вибитих скатертинах та плахіттях… Мама якось розповідала страшну історію, як один хлопчик заліз до скрині, а ляда закрилася, і той малий удушився… Нещодавно мама витягла з цієї скрині старе шмаття й змушувала бабусю його вдягти.
– Коли ви їх збираєтеся носити? Помрете й не зносите. Нaшо ви це зберігаєте?
Та виявляється, під лахміттям є ще й книга. БІБЛІЯ.
– Бог – це такий…- намагається бабуся пояснити і сама заплутується.
– Людина? – допомагає онучок.
– Та ні… Не людина…
– То хто ж? – силкується докопатися дитина до суті.
– Істота, – нарешті вимовляє бабуся й хреститься з переляку кілька разів на надпис «Бог є любов». Бо і сама жахається того, що вимовила та з того, що перехрестилася. І швидко виправляється. – Ні… Не істота… Надлюдина…
