зубки — мов шматочок ніжної вареної ковбаски з краплинками сала. Наче
пральний порошок — сніжно-розсипчаста шубка.
До білого Найда взагалі ставився з осторогою. Біле — це зневага до всього
сущого, до всього, іцо бігає Вулицями, нюшить по Смітниках і ночує під
Халабудами на Пустирищах.
А тут ще й — кицька!
І сидить непорушно, мовби не собака оце біжить попід штахетами, а ко-
титься вітром якийсь нещасний порожній пакет!
Найда обурився й уже хотів було гавкнути, аби хоч трохи сполохати цю
самозакохану пишноту. Як раптом із Дворика проспівало:
— Анхві-і-ісо! Обі-і-ідати! Свіжесеньке риб’яче хвіле!
Тоді Найда й побачив жінку, що викотилась із мініатюрного будиночка.
Такої круглої жінки не стрічав, відколи живе: ні до падіння в багно, коли
жив іще з Мамою та братиками, ні опісля, коли Миколка вирятував Найду, і
Найда став Миколчиним.
Тітка була така товста, що на запах Найда сприйняв її аж геть пізніше. Та й
що там сприймати: всякі домашні харчі разом із тим самим пральним
порошком.
Товстуха поставила біля стежки сяйливу мисочку, іцо пахтіла
свіжозвареною рибою.
Кицька, яку, очевидно, й звали Анхвісою, неохоче зістрибнула з паркану й
ліниво пішла до мисочки.
Найда проковтнув слину і вже був би побіг собі далі.
Та ніс іще не донюхав до кінця Анхвісиного обіду, а лапи заблагали трохи
перепочинку.
Товстуха спокійнісінько засунулась назад у будиночок. А кицька, трохи
полизькавши рибу, покинула обідати й повернулась на свої штахети.
Найда не встиг іще нічого й подумати, як його лапи зненацька відпочили і
через дірку в тих же штахетах занесли його в Товстушин дворик.
Риба — діло загайне, її поспіхом глитати не можна. Тут уже спрацювали
зуби: вони мерщій вхопили мисочку й витягли її тією ж діркою в огорожі на
Вулицю.
Анхвіса ж — хоч би тобі оком повела!
Найда вже вилизував миску, як Товстуха знов опинилася на порозі.
—
Анхві-і-ісо, ти знов на штахветах, замість обідати? — проспівала
вона.
І раптом помітила, що мисочки немає:
—
Моя кицу-у-уню! Я ж тобі рибки так і не винесла!!!
Товстуха знов попхалась у нутрощі тісного будиночка, а над Найдою де не
взявся Миколка. Голодними ніздрями втягнув апетитний дух, але вчасно
оговтався.
—
Найдо, ти здурів? — прошипів хлопець. — Мало нам з тобою
влетіло за Конструктора, тепер ще й миски цупимо! Ану віднеси, де взяв!
Віднеси то й віднеси: таку чистеньку мисочку не сором і віддати! Найда
