Халабуди. А яскравий, просто-таки пречудовий Конструктор побрязкує в
Миколчиних руках.
Аж тут іззаду хапає Миколку за комір Її Тато.
Вони змушені повернутись до Двору.
Дівчинка плаче. Її Тато лає Миколку.
Дівчинка і Її Тато — чужаки. Від Дівчинки смердить милом і цукерками,
від Тата — потом, тяжкою роботою і любов’ю до своєї Дівчинки. Найда навіть
гидує кусати їх, тільки погрозливо шкірить зуби.
Миколка віддає Конструктора, похмуро колупаючи землю носаком
порваної кросівки.
Яка ганьба! Краще б Найда з’їв дохлу мишу! Краще б його подряпали
приблудні коти!
— Найдо, за мною! — бадьориться Миколка.
Найда робить хвоста «бубликом»: ду-уже нам потрібні ваші нікчемні
Конструктори!
З гідністю гавкнувши на прощання, Найда вибігає з Двору. Вслід за своїм
незмінним героєм і повелителем.
ВЕЧЕРЯ
З якогось дива так виголодніли!.. Миколка з’їв би уже й слона. А Найда
проковтнув би й равлика, який повзе оно, мабуть, у свою осінню сплячку. Ні,
ну, звісно, проковтнув би, якби не гидувався! Так-так, Миколка має рацію —
того не варто їсти!
Вони обмацали голодними очима Вулицю і навіть пробіглися Дворами,
але, крім кількох поморщених падалиць-симиренок, не намацали нічого. Та
зів’ялі яблука ще більше розворушили голод.
Вирішили зганяти до Миколчиної хати.
Миколка поставив Найду «на шухері», а сам, скрадаючись, поліз між
бур’янами. Позазирав у вікна й похнюплено метнувся назад.
— Змотуєм вудки, Найдо! Мами ще нема. Вітчим хазяйнує в хаті п’яний,
як чіп! — прошипів за хвірткою.
Але, перш ніж рушити геть, Найда підвів допитливий погляд на господаря.
Миколка теж глипнув на пса і прочитав у його погляді щось важливе.
Ах, он воно що! «Змотуємо вудки»!.. Не змотувати їх треба, а навпаки,
добутися до сарая і познаходити! Вони лежали там хтозна з якої давнини, може,
ще від котрогось із попередніх вітчимів. А могли б помогти Миколці з Найдою
здобувати хліб, тобто рибу насущну!!!
На жаль, вудок у сараї не виявилось. А ще ж недавно, коли Найда з
Миколкою витягали з-під завалів старого керогаза, щоб узяти його собі на нове
Халабудне хазяйство, вудки були! Вони зникли, як до того безслідно позникали
старий і, здавалось, вічний сарайний самовар, трилітрові слоїки й багато інших
цінних цікавих речей!..
Найді не треба й принюхуватись: ясно, що це діло рук Вітчимових
дружків, чи то пак численних гостей, котрі на всеньке літо окупували столика
