би не попався в той поганий сарай! Зрештою, коли він перестав бути підлітком,
то й защібка на дверях відвалилась, а в самих дверях-стінах мало не через одну
пощезали дошки. Однак то станеться згодом. А тоді сердега лиш тикався
мордою в щілину, бився і скавулів.
Цього разу Вітчим тицьнув Миколці до рота цигарку:
—
Затягнись добряче і скажи отако: «Гі-і-і! Де мої коні?»
Після кількох невдалих спроб хлопчик, відкашлявшись, таки затягнувся і
спитав про Вітчимові коні.
Найда напружував усі свої цуценячі мускули, та защібка не піддавалась.
—
Га-га-га! Давай, давай! Так і мене, малого, старші пацани вчили! —
реготався Вітчим.
Найда з самого початку знав, що ніяких коней у Вітчима не водиться.
Собаці було так погано, мовби тицьнули цигарку йому, Найді, — навіть
попливли кола перед очима. Бо в голові у Миколки справді запаморочилось,
він зсунувся із лавчини і гепнувся непритомний.
Найдині лапи з усіх сил уже рили землю під дверима.
—
Здихляк! Байстря! Нахлібник! — Вітчим сплюнув, мацнув по
кишенях і, нічого не намацавши, пішов до хати по свіже куриво.
Трохи розколини, трохи випорпаного рівчака — Найда просунувся в дірку
і вирвався на волю!
Миколка не ворушився.
Такого жаху Найда не зазнав навіть тоді, коли його, ще напівсліпого,
кинули в багно, і він там уже топився. Найда бігав довкола Миколки,
і.
Миколку ) тицявся в нього мордочкою і жалібно скавулів.
І$І руку не-
Але ж Миколка витяг Найду з багна, хіба тепер Найда не порятує
о і це сліпе!
Миколку?!
сіфутбол
Клубком викотився на Вулицю й кинувся на пошуки людей. На
ив
І'
підлітком,
щастя, мимо йшла якась жінка, вона пахла сонцем, літом і яблуками.
','Ж бути
Жінка спершу злякалась, що якесь цуценя піймало її зубами за
під-
и;іх спідницю і кудись тягне. На щастя, здогадалась, що неспроста. Зайшла у
мало не
сердега лиш двір, кинулась до хлопчика, тоді — до відра з водою...
Жінка, що пахла яблуками, довго сварила Миколку: такий малий, а
вже п’яний і прокурений. Та Найда зовсім не гавкав не неї, тільки
витягнувс
я і
лащився, підстрибував і вдячно виляв хвостом.
—
Чим це ви дитину травонули? — дорікала й Вітчимові, який
піддавал
ась, шли! — нарешті об’явився на порозі.
рего-
—
Ге, та я малим ще й не таке смалив, і нічо мені не сталось! —
■
відсварювався той.
водиться, її
—
Ох, я б не сказала!..
д і, — навіть
а
Коли Миколка нарешті сів, сонячно-яблучна Жінка похитала
