Про Бойка Володимира я згадую тому, бо його особа відограла певну ролю в пізніших слідчих допитах у Львові. До справи Бойка я ще раз повернуся.
26. НЕСПОДІВАНИЙ ТРАНСПОРТ
Коли ми визначували день наскоку боївки ОУН на станицю міліції, несподівано ввійшли до камери енкаведисти й почали нас заковувати в кайдани. Дарма, що Кублій Іван був у гарячці, а Рудий Михайло не міг ворушити рукою, дехто не мав повних сил ходити, нас пов'язали всіх докупи й загнали на вантажне авто, яке вже стояло на подвір'ї.
«Прощай, воле, яка так ласкаво й надійно усміхалася до нас протягом останніх днів!». Неприємне почування жалю стискало серце.
На дворі трусив сніг, який лагідно осідав на наших непокритих головах і холодив розпалені обличчя.
В авті з нами сиділи міліціонери, а в кабіні, крім шофера, ще двох енкаведистів з автоматами.
Їхали ми в напрямі Кристинополя. Надворі вечоріло. Авто скрутило на бічну доріжку у глибину лісу. В наших жилах застигла кров. Бо яка перспектива могла бути для нас у такій порі й у глухому лісі? Нам, здавалося, що жде нас певна смерть.
Та ні, авто покрутилося чомусь по лісі, звернуло в одному напрямі й виїхало на якусь широку дорогу, де на шляху стояло інше вантажне авто, значно більше й на панцерних гусеницях. Нас посадили в нього.
Ми підозрівали, що такі маневри зроблено для змилення слідів. Попереднє авто своєю їздою у глухому лісі могло інсценізувати розстріл нашої групи. Перевантаження на інше авто мало замаскувати наш транспорт на дорозі в напрямі Львова.
Та це були тільки наші здогади, а як воно насправді й чому так було, того не можу з певністю твердити.
Через села ми їхали на Львів. Темна ніч. Сніг не переставав трусити. Ми, скулені на підлозі авта, тряслися із зимна й тулилися якнайщільніше до себе. Руки були пов'язані до сусідів, але можна було ними сяк-так рухати.
Хтось мав дротяну шпильку і нею відімкнув автоматичні кайдани. Це відкриття піддало нам новий плян утечі. Коли вдасться розкувати всіх, несподівано обезвладнюємо міліціонерів, які спокійно сиділи в авті, як ляльки, і їхньою зброєю ліквідуємо енкаведистів у кабіні. Чого не раз людина не вигадує в таких безрадних ситуаціях?
Та й тим разом наш плян скінчився на тому, що ми могли тільки відімкнути пару кайданів, а решти ніяк не можна було. Прийшлося їх знову затиснути й залишити дальші спроби.
– Не маємо щастя! – шепнув Шак.
– Так нам судилося, – додав Михайло Рудий.
Ми відчули ще більший холод, дзвонили зубами, притулялися ще тісніше до себе, щоб хоч трохи розігрітися.
