Плян був такий, що боївка роззброїть чотирьох міліціонерів, які втримували службу в тюрмі. Це зробити можна було без особливих труднощів, бо в міліції був один наш симпатик. З розбитої тюрми ми мали як найшвидше добігти до Буга й на Забужжя, яке вже було по другому боці кордону. Ми були приготовані, що прикордонники не будуть дрімати, а не одного можуть скосити на снігу. Та ми не були б у боргу, бо кріси із станиці міліції мали нам послужити обороною. Ми ще й надіялися на те, що боївка матиме кілька гранат, які в таких наглих акціях виконують не абияку послугу.
І мрія, як закохана дівчина, пестила нас. На душі так радісно ставало, й воля виростала до небувалих меж. Я замикав очі і ввесь плян проходив, як на фільмовій стрічці. Як тільки почуємо, що боротьба боївки почалася, негайно виламуємо двері, хапаємо кріси та шаленим бігом, як вихор, дістаємося до ріки, недалеко від мосту, де завжди стоять вартові. Це триватиме кільканадцять хвилин. Поки НКВД, віддалене за півтора кілометра у протилежному боці, зорієнтується, ми вже на твердому льоді ріки, відстрілюємося від пограничників і досягаємо другого берега…
На цьому солодка мрія переривається і я не знаю й не бачу, хто буде тим щасливцем, що перейде щасливо Буг на другий бік. А хто ляже на снігу із зойком, або зовсім тихенько, без терпінь приляже востаннє до рідної Сокальської землі, а тепла кров розтопить клаптик снігу.
* * *
До камери кинули нового арештованого, якого я знав із Грубешівщини. Наше знайомство відбулося в досить неприємній ситуації. Мені Іван Климів доручив розшукати якогось «типа» з Бережанщини, який на власну руку робив багато революційного шуму на Холмщині і Грубешівщині та розправлявся з деякими польськими учителями в українських селах. Він удавав члена ОУН і тим дезорієнтував наше членство. З ним, за словами Климова, треба було зробити порядок.
Доручення було дорученням, і я його сумлінно виконав. По короткому часі я попав на слід того шибайголови, що кидався по терені, як вітер, і заводив свої порядки. Вдалося ствердити його прізвище – Бойко, ім'я мабуть Володимир, чого я не був певний. Вік приблизно 20 років, сильної будови, обличчя округле й чорне волосся.
До тієї справи я заанґажував моїх двох друзів: Ігора Вонса і Степана Савчука. За допомогою сітки ми застукали його в одному гайку, яким він переходив до с. Богородиці. Чемно з ним познайомилися, подаючи якісь видумані прізвища, й попросили віддати пістоль. Його темні очі заграли вогниками і я помітив, що маємо діло з відважною і бистроумною людиною, яка миттю може збагнути ситуацію і негайно на неї реагує.
