А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову…
Порадимось, посумуємо,
Поки сонце встане:
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
А иначе
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?
…заснула Вкраїна…
… в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила…
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицидять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
…Нехай гинуть
У ворога діти… (1844)
Желать смерти не только врагам, но и их детям… И это писал христианин? Вместо "возлюбите врагов своих "- "уничтожайте врагов своих вместе с детьми." Такое было у него "христианство."
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує…
…А той нишком у куточку
гострить ніж на брата. (1844)
Последние слова, судя по всему, автобиографичны. Без устали внушает он землякам:
…вражою злою кров'ю
волю окропіте…
Кто были эти враги - мы уже видели. Впрочем, и среди земляков многие достойны истребления:
А у селах у веселих
І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні. (1848)
Ну и не осталось. Давно уже не осталось. А где же они, веселые люди в веселых селах? Вопрос, конечно, риторический, ибо отвечать некому. У Шевченко же сомнений не было: истребление помещиков - это благо. Поэтому все сцены кровавых расправ у него звучат мажорно:
Пани до одного спеклись,
Неначе добрі поросята,
Згоріли білії палати… (1848)
Ой не п'ється горілочка,
Не п'ються й меди.
Не будете шинкувати,
Прокляті жиди.
Ой не п'ється теє пиво,
А я буду пить.
Не дам же я вражим ляхам
В Україні жить…
…Подивися, що той Швачка
У Фастові діє!
Добре діє! У Фастові,
У славному місті,
Покотилось ляхів, жидів
Не сто і не двісті,
А тисячі. А майдани
Кров почервонила…
…Має погуляти…
…Потоптати жидівського
й шляхетського трупу. (1848)
"Добре діє!" Наверное, потому что "добродій"…
А потім ніж - і потекла
Свиняча кров, як та смола,
З печінок ваших поросячих. (1849)
Вот задушевная поэтическая сцена: один солдат жалуется другому на обидчика-помещика. В конце говорит: "А знаєш, його до нас перевели із армії…" И слышит в ответ: "Так что же? Ну, вот теперь и приколи!" Какую же еще сцену мог воссоздать первый украинский приколист Тарас Шевченко?
Или еще образец гражданской лирики. Оказывается, у товарища маузера был предок:
Ой виострою товариша,
Засуну у халяву
Та піду шукати правди
