Ми були на вiдстанi одного хромаючого на лiву ногу кроку вiд розгадки та?мницi, але вона прослизнула повз нас, дурманючи прагнучi зори пухнатими переливами ii хвоста. Ми самонадiянно намагались прокотитись по задвiр'ям всесвiту на кометi, чия тра?кторiя польоту майже повнiстю збiгалась з дорогою до пiвдня Раю. Я не знаю, чи треба вважати наши утрати за великими: так i не розгадана та?мниця, божевiльний, приречений раз у раз приторкатися до чогось прекрасного й одночасово розтлiваючого розум, розпач та зневiра у спiльну справу серед колишнiх однодумцiв, задушливий сон, що з того нещасного дня прокрався до мого життя. Вiдверто кажучи, менi зараз глибоко байдуже все те, що трапилось з нами пiд час протистояння легiонам, приховуючим палац iстини у шелестi своiх крил. Все, що сьогоднi повнiстю займа? моi думки - це сон. Майже кожноi ночi вiн намага?ться зiпсувати мене, а в ранцi безслiдно зника?. Де шукати його слiд? Хоча б якийсь натяк на слiд, повинний обов'язково залишитися на кордонi двох вимiрiв, коли вiн пробира?ться до мого лiжка з того боку зеркального скла. Я навiть розрiзняю мотив, кожного разу супроводжуючий вторгнення сну. Якщо перекласти роз'iдаючу по вечорам мiй слух мелодiю на слова, то перед очима виникне декiлька безумних рядкiв, прикрашених рожевою плямою з-пiд пера психiчно хвороi Алiси: Останнiй дощ - не може бути вже дощом Дивись як просто спокiй в ньом надбати Якщо повiриш в те що завтра буде новий день Тодi так легко назавжди зникати... Ах, тiльки б не зникала вiчна нiч Менi зда?ться розум бiльш не володi? домом Дивись як ся? iм бурхливим свiтлом гра в сво? життя Hа сiрой стiнцi поза склом-iзго?м... МАЯЧHЯ вiрус якоi менi дiстався в однi?й упаковцi з божевiльним звiтом, що ще чека? на вас. Але вам його пiд мутнi зори пiдсунуть iншi - у них це гарно виходить. Я же мрiю позбутися й найменьшоi згадки про ту розповiдь, де слини бiльше нiж слiв.
Я дотепер бачу, як через пагорби губ, минуючи лежбiще волоскiв на пiдбороддi, перловоцвiтнi гибриди слiв та слини зникають у майбутньому - авже ж чи не в цьому прихован ключ до всього того, що залишилось нам у розкладаючу спадщину; до божевiлля та лабiринту, чиiми хiдниками я певно приречен вiчно блукати у пошуках вислизаючих образiв нестерпного сновиддя. кдине, що якось мене турбу? поза нiчними гратами, це питання: один я, чи хтось ще застряв у тому чортову лабiринтi?
Совершенно справедливо иной пытливый читатель может задаться вопросом: а все же какое отношение это не без патетической оскомины вступление имеет к Иоанну Богослову? Увы, на этот вопрос у нас нет исчерпывающего в своей убедительности ответа. С другой стороны, такой ответ вряд ли уместен, когда речь идет о столь хрупком и вычурном предмете, как сон. Поэтому, лучше всего предоставить возможность самому читателю в зависимости от его наглости и аппетита найти нужный или совершенно непригодный ответ.
