Санитар мегаполиса | страница 27



– А… ну… Видимо, в первых отношениях и кроется проблема ваших нынешних взаимоотношений. Вернее, их отсутствия. Время нашего сеанса истекает, к сожалению. Я жду вас завтра в это же время.

– Спасибо. Ждите. Только я не приду. Я все усвоил, осознал. Даже больше, чем надо. Понял, что пиджачок вам все-таки не идет. До свидания.

Мой первый и, надеюсь, последний сеанс у психолога продлился пятнадцать минут. Но заплатил я, как за час… Вышел на улицу и понял: все же неплохо, что сходил на прием к психологу. Я ведь люблю поговорить. А тут посидел, поболтал, вспомнил Лену. Вернее, не столько ее, сколько те времена, когда можно было гульнуть на пятнадцать гривен.

По дороге домой решил заглянуть в литературное кафе. Очень хотелось какао. Да и книжечку какую, может, пригляну. Взял себе булочку, какао и А. Довженко «Щоденник», плюс сборник произведений Винниченко. То есть взял четыре хорошие вещи. Довженко я хотел еще раз перечитать. Уж больно много там умных и саркастичных фраз. Читал я эту книгу с год назад. Брал в библиотеке. Понравилась. А Винниченко просто шикарный! Но не успел открыть «Щоденник», как ко мне подсела какая-то девушка. Кстати, симпатичная.

– Ти читаєш Довженка?! Нічого собі! Клас. Ти вже мені подобаєшся, бо обрав таку книгу. Висновок: ідіотом ти не можеш бути. Мене звуть Інга. Будьмо знайомі. У тебе очі якісь сумні. Що трапилось?

– Привет… В смысле – «привіт»!

– Ти говориш російською, і це нормально для мене. Якою мовою ти радієш або сумуєш? Тобто думаєш якою мовою?

– Я говорю всегда по-русски. Но украинский я тоже хорошо знаю. Тому для мене це не проблема. Давай спілкуватися українською.

– Поки ми будемо вирішувати, якою мовою вести бесіду, пройде забагато часу – і ця бесіда не відбудеться взагалі. Мені важливо, щоб ти казав від душі, від серця. Бо мені дуже хочеться поспілкуватися з хлопцем «в оригіналі», який читає Довженка.

– В таком случае не будем терять времени. Меня зовут Дима. Мне двадцать, я программист. Глаза грустными были? Да, это правда. По дороге в кафе я размышлял о том, как сложно найти умную девушку-собеседницу. У меня есть, конечно, остроумная сестра. Но она же сестра… то есть не девушка. А тут так внезапно нагрянула ты… Умные, не лишенные сердца, что самое главное, посыпались на меня слова. Мои глаза перестали быть грустными?

– Еге ж! Я молодець! Дякую за твій комплімент. І якщо додати мій комплімент собі, що я молодець, то виходить два. Отже, сьогодні просто свято. Мені двадцять три роки. Граю на бандурі в гурті «Сексуальна бандура». Тільки не смійся. Хоча… краще смійся, тільки не лякайся. Я знаю, що назва дурбецальська. Навіть якось неприємно її вимовляти.