Нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягнути старі українські петиції й подавати їх наново урядові як наші домагання в даний момент. Не може бути більшого непорозуміння в теперішній момент, як наші старі домагання вважати мірою українських потреб у теперішності і сповненням їх думати задовольнити потреби нинішнього українського життя. Те, чого ми домагалися п’ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б дане було тоді, було б прийняте українським громадянством з щирою подякою, і дійсно могло б мати своє значення, було б добром для нашого народу, охоронило б його від переживання тяжких останніх літ, полегшило б йому дальший культурний похід. Воно розуміється, потрібне й тепер, мусить бути уділене негайно, щедрою рукою, в розмірах найширших, вільних від усяких обмежень і застережень. Але воно ніяк не може вважатися задоволенням українських потреб, «розв’язанням українського питання» для даного моменту. Це треба з усією рішучістю сказати про останню заяву тимчасового уряду про його співчуття до «культурно-національного, самоозначення народностей Росії». Не про нього тепер річ і нікого воно тепер не інтересує на Україні. Українського питання вже нема. Є вільний, великий український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи.
Великі події, пережиті нами, зняли гальми з скритої енергії нашого народу. Як здавлена пружина, вона підноситься перед здивованими очима чужих — і своїх.
Потреби і домагання України розгортаються у всій широті. Найбільше нещастя в цей час і для уряду, і для провідників громадянства — це не поспіти за скорим розгортанням домагань моменту.
Царський уряд, кінець кінцем, засудив себе на смерть тим, що не міг іти з походом життя і дурив себе думкою, що може його спинити або притримати, відкласти задоволення навіть тих уміркованих вимог, які йому ставилися, на безконечні часи. Так можуть себе потопити і його наступники і всі, хто беруться керувати народним життям, чи нашим, чи загально-російським, коли будуть діяти старими споминами, задовольняючи ті мінімальні жадання, які ставилися в самих умовах життя, в тім черепашім поступі, яким воно поступало.
Остерігаємо їх від цього! Ми ж у кожнім разі цих помилок не можемо робити! Мусимо тримати руку на пульсі народного життя і йти в ритм його биття. Воно тільки нам закон, йому ми мусимо коритись, його проголошувати всім, без огляду, чи воно буде їм приємне, чи ні.
Домагання, які висуває нинішня хвиля, можуть бути прикрою несподіванкою для багатьох. Але нема що робити! Мусимо їх ставити і проводити. Лагідно, по можності, і тактовно, скільки є змоги, — але рішуче, рішуче, рішуче! — як говорить старе прислів’я: твердо щодо самої речі, м’яко щодо форми.
