Грушевский М.С. ВЕЛИКА ХВИЛЯ
Велика хвиля настала! Впали з України кайдани, в які прибрала її лукава політика Московського царства, коли визволений великими зусиллями український народ передав у свою опіку свою новоздобуту свободу!
Як тільки виявилася дійсна основа московської політики — її заміри трактувати українців не як вільних спільників, а простих підданих московського царя, власність московського царства, — українське громадянство, його політичні провідники голосно й рішуче запротестували проти цього. Вже через чотири роки після підданства цареві маніфестом 1658 року вони проголосили своє підданство недійсним, свій зв’язок з Москвою розірваним. Але царський уряд, як раз узяв під свою руку український народ, так уже не хотів вертати йому волі — права рішати про себе. Використовуючи кожну внутрішню незгоду в українськім громадянстві, клясові і всякі інші суперечності, що розбивали одностайність української політики, царський уряд нитку за ниткою сплітав міцні ретязі на український народ і нарешті привів його до того поневолення, до тієї безрадности і занепаду, в якому він опинився через сто років пізніше.
Всі героїчні зусилля, всі жертви і заходи кращих синів України в пізніші десятиліття зоставались без успіху. Російський спрут цупко тримав свою здобич, і тільки російська революція визволила нас, розтявши нервовий центр його. Ми знову стали з підданих громадянами, вільними і повноправними і можемо знову рішати про себе, становити право для себе і будувати долю свого народу, своєї землі. У вільній Російській республіці не може бути невільних народів, так само, як не може бути невільних людей!
Цю глибоку зміну в становищі нашого народу і нас, як його представників, ми мусимо в повній глибині відчути і з неї зробити відповідні висновки. Минули ті обставини, коли ми мусіли виступати з петиціями, супліками, доказувати свої права навіть на культурне самоозначення, навіть на такі елементарні речі, як уживання своєї мови для своїх культурних потреб, допущення її до навчання в школі, до вживання в урядових установах і в суді. Ще рік тому українське громадянство силкувалося прихилити уряд і законодатні органи до того, щоб вони звели українську справу в Росії з мертвої точки, визнавши такі елементарні домагання: припинення репресій, відновлення скасованої з початком війни української преси і українських організацій, запровадження української мови в школі і в урядуванні. Ні уряд, що ще вірив тоді в можливість повного винищення українства в виняткових обставинах війни, ні російські парламентарні кола, ні поступове російське громадянство тоді не послухали нашого голосу. Українство зосталося на мертвій точці репресій аж до останньої хвилини. Система утисків на українство була доведена до небувалих крайностей — дійшла до свого вершка, небувалого від ганебного указу 1876 року, саме напередодні революції, що переставила українську справу в зовсім інші обставини, на зовсім інший ґрунт.
