Шляхи ці - не анархістичні виступи, не поривання давніх державних зв’язків, не розбрат і ворожнеча; а навпаки, чисто організаційна, творча робота, скріплення зв’язків, солідарність і єднання, що можуть поширити й поглибити здобутки революції та справжнього народоправства. І йдучи цим шляхом, ми певні, українці не розхитуватимуть тих здобутків, а нададуть їм тих міцних підвалин, на яких вони тільки й можуть устояти в цей тяжкий час. Це треба зробити, щоб довести Україну, а через неї й Росію, до справжнього нового ладу.
Можна думати, що нерозважні й вороже до українства настроєні люди знов і ще раз ударять на ґвалт, побачать тут і дезорганізацію, й замах на революцію, і всі ті страхи, якими лякано широкі круги вже не раз. Але ми певні, що робимо творчу роботу і з раз вибраного шляху не збочимо самі і не дамо збити себе на манівці ні своїм, ні чужим шовіністам.
Україна страшною ціною заплатила за своє воскресіння - не на те, щоб дозволити тим чи іншим способом знов покласти себе в домовину. Це власне й говорить універсал Центральної Ради, закликаючи всіх українців усі сили свої зібрати й направити їх на творчу роботу, організацію й закріплення здобутих основ волі та справжнього народоправства.
Нова Рада. 1917, 13 июня. № 64.
Плеханов Г.В. ДА ЗДРАВСТВУЕТ АВТОНОМНАЯ УКРАЙНА!
Центральная Украинская Рада подала Временному правительству и Исполнительному Комитету Совета р[абочих] и с[олдатских] депутатов записку, в которой она говорит о нуждах своего края и об отношении к ним «русского» общества. Отношение это, по словам записки, не отличается глубиною и грозит многими осложнениями делу свободы в России. Даже чисто демократические «русские» слои боятся украинского движения. «Русский» народ хочет господствовать на У крайне. Это его стремление привело к тому, что «у председателя Киевского Совета рабочих и солдатских депутатов на совещании социалистических организаций всех национальностей вырвалась угроза разогнать штыками украинский конгресс».
Так говорит записка. Тут, вероятно, какое-нибудь недоразумение: один неясно выразился, другие плохо поняли. Но если бы в самом деле некоторые «русские» члены Киевского Совета р[абочих] и с[олдатских] депутатов были убеждены, что можно отвечать штыковыми ударами на требование малорусского населения Украйны, то мы с демократической откровенностью скажем им, что они жестоко заблуждаются.
Только анархо-синдикалисты вроде Роберта Гримма, усвоившего себе «старую манеру» Густава Эрве, могут отрицать правомерность национальной самозащиты. Интернационал, всегда признававший право самоопределения народов, тем самым признавал, что все они имеют право защищать себя от неприятельского нападения. Неужели малорусский народ представляет в этом случае исключение из общего правила? Разумеется, нет!
