сив передати, що вам телефонують у важли-
вій справі"? Тоді їй доведеться піти до його
кабінету. Піти, а тоді повернутися - це ж
купа часу. Ходімо!
Решта дітей просто дивилися на неї.
158
- Ти це придумала, - сказали вони, - ти
і йди.
Трейсі промимрила собі під ніс кілька
страшних погроз, але вибору в неї не було, і
вона це знала. Дівчинка глибоко вдихнула
повітря і пішла до драконової нори.
Перед дверима вона зупинилася й озир-
нулася на гардероб.
- Давай! - просичали Даррен і Гері.
Трейсі через силу ковтнула слину і по-
стукала. Вона почула кроки за дверима.
Скрипнула клямка. Двері відчинилися, і
серце Трейсі зупинилося в грудях.
- Ну? А тепер що?
- Місіс Вухокрут, містер Притул про-
сив передати, що вам телефонують у важ-
ливій справі.
- Справді? А чому він послав тебе?
Чому він не прийшов сам?
- Я... я не знаю, - затнувшись, вимо-
вила Трейсі. - Я була в секретарки, коли
задзвонив телефон, а тоді він вийшов, поба-
чив мене і послав до вас.
Трейсі сама була вражена власним на-
хабством. Завуч грізно подивилася на своїх
учнів.
159
- Ніхто ні слова, поки я не повернуся, -
наказала вона. - Робіть математику.
Місіс Вухокрут гордо покрокувала кори-
дором. Як тільки завуч зникла за рогом, шу-
качі скарбів вискочили з гардеробу і ввірва-
лися в кабінет.
Уже в дверях до них раптом дійшло, що
вони не врахували одну маленьку пробле-
му: вони позбулися місіс Вухокрут, але не
позбулися її класу. Шестикласники погроз-
ливо дивилися на них, а Джон вимогливо
промовив:
- Що вам тут треба?
Трейсі знову довелося посилено повору-
шити мізками.
- Нам? Міс Гармидер послала нас по де-
що. Вона сказала, що воно у цій шафі.
Трейсі усміхнулася і підійшла до шафи.
Джон повільно піднявся на ноги, а за ним
іще дехто з його однокласників.
- Та ну? І що ж це?
- Фарба, - сказалаТрейсі, якавжевстиг-
ла відкрити дверцята і помітила кілька ба-
ночок з фарбою на поличках. - Вона ска-
зала, що в неї закінчилася яскраво-зелена
фарба.
160
Трейсі встигла зауважити скриньку зі
скарбами на верхній полиці і змовницьки
підморгнула своїм.
Шестикласники дивилися на них з пі-
дозрою. Було несхоже, що вони повірили
Трейсі.
- Ой, дивіться! - раптом вигукнула во-
на, показуючи у вікно, і коли шестиклас-
ники відвернулися, ступила на нижню по-
личку і потяглася за скарбами.
- Що? - буркнув Джон, витріщаючись
у вікно.
- Птах, я бачила птаха... великого... ве-
личезного птаха, напевно, лелеку... - голос
6 Г а р м и д е р у ш к о л і
161
Трейсі з-за поличок звучав приглушено, і
