Перша хата скраю села була забита дошками. Друга і третя теж. У них вже давно ніхто не жив, бо дошки геть зчорніли від морозів, дощів та спеки.
Але їм таки вдалося знайти хату, в якій світилося. До порога від хвіртки вела розчищена доріжка.
Хроня тихенько постукав у двері. За дверима почулося шарудіння і невдоволений голос запитав:
— Хто там?
— То я — Хроня і пес Рекс, — невпевнено мовив Хроня.
— Яка ще Тоня? — невдоволений голос погучнішав. — Тьотю Асю з «Асом» я знаю, а тьотю Тоню з фервексом не знаю!
— Відійди, глухий пень, — почувся інший голос. — Дай я відчиню двері!
— Якась Тоня… Фервекс, фервекс… щось не пригадую, від чого він, — далі бурмотів невдоволений голос. — Від чого той фервекс?
— Від старих глухих дурнів! — сказав другий голос, і двері відчинилися.
На порозі стояв маленький сивий дідок з довгою бородою у білій сорочці майже до п’ят. У руці він тримав гасову лампу, яка світила, наче електрична. Він приязно посміхнувся і сказав:
— Заходьте, переночуєте.
Перемерзлих друзів двічі запрошувати не довелося. Вони ступили до маленької кімнати, охайно прибраної. Одразу запахло чимось рідним і знайомим: сухими травами, соняшником, старим деревом, піччю.
Хроня зняв заплічника й огледівся. По стінах висіли пучечки різних трав, кетяги сухої калини та горобини. Під вікном стояв довгий дерев’яний стіл і такі ж лавиці. В печі голосно і радісно гуготіло полум’я, кидаючи на стіни червоні й жовті відблиски.
Тут Хроня завважив і другого дідка. Він був би точною копією першого, аби не тоненькі вербові гілочки з бруньками, які росли у нього… на голові.
Дідок з бруньками запитально дивився на Хроню, склавши руки за спиною. А потім не витримав:
— Ну, показуй той фервекс, хоч ти і не тьотя Тоня.
— Та ні, — знітився Хроня, — то не фервекс — то пес Рекс, — і показав на Рекса.
— Га? То ти нічого не рекламуєш?
— Ні, — розвів руками Хроня.
Дідок з бруньками одразу втратив інтерес до Хроні.
Зате перший господар сказав:
— Не зважайте на нього. Він у мене на тій рекламі того… І виразно покрутив пальцем біля скроні. — Менше з тим. Сідайте, будемо вечеряти. А! — похопився він, — я забув познайомитись. Мене звати Пек, брата — Цур.
Хроня з Рексом сіли до столу. Перед ними, наче з-під землі, з’явилися полив’яні миски, повні пахучої гречаної каші з маслом. Цур і Пек теж сіли до столу.
Цур поставив перед собою малесенький переносний телевізор. Телевізор працював.
Це, вочевидь, дуже розсердило Пека. Він почервонів, наче заслінка у печі, схопив великого кухонного ножа і покраяв телевізор спочатку на скибки, а потім і зовсім покришив його, наче варене яйце курчатам.
