Жінки весь час просили Рату або Рекса щось сказати. А коли ті говорили — жінки хапалися за животи і реготали до нестями.
Хроня мовчки наминав свою порцію.
Зате Рата впивався славою. Він кидав десь почуті англійські словечка, розповідав про свої уявні подвиги і про подорожі до тридев’ятого царства, тридесятого государства.
Коли Хроня поїв, одна з жінок сказала:
— Ходи, ми покажемо тебе Ягмі.
— Якій Ягмі?
— Вона наша Пра — найстарша роду.
Жінки підвели Хроню до невеликої хатинки у центрі села.
Всередині на невисокому підвищенні, зробленому з глини, сиділа стара сива жінка. Вона була дуже слабка, з боків її підтримували дві молоді дівчини.
Стара підвела очі на схвильованого хлопця і несподівано сильним голосом сказала:
— Підійди ближче, сине, і простягни руки.
Хроня зробив, як просила стара.
Вона довго й уважно роздивлялася його долоні, а тоді сказала:
— Він наш, нашого роду.
Жінки вивели Хроню з хатини й одразу покинули, знову оточивши Рату з Рексом.
Хроня зайшов до найближчої хатини. Вона виявилася поділена на три кімнати. У двох із них були печі, якими, напевно, обігрівали житло взимку. Біля них стояв різний глиняний посуд, прикрашений чорним орнаментом. В одній із кімнат виднілося таке саме глиняне підвищення, на якому сиділа Ягма. На ньому лежали купою накидані шкури. Там, напевно, спали.
Хроня присів скраю і раптом почув тиху музику рекламного ролика.
— Пеку, ви тут? — тихо покликав хлопець.
— Тут, тут.
— Пеку, хто була ця стара?
— Ти ще не зрозумів? — Пеків голос полагіднішав. — Це була твоя пра-пра-пра — і ще багато пра — бабка! Це твій рід жив тут давним-давно: п’ять тисяч років тому.
— А Яр?
— Яр — твій пра-пра-пра — і ще багато пра — дід!
— Значить, я не безродний покидьок, як мене називали у дитбудинку?
— Я для того тебе сюди й привів, щоб ти знав, звідки твій рід.
— Дякую тобі, Пеку! — у Хроні в носі защипало. Ще ніколи Хроня не почував себе таким щасливим. Оці жінки, оці діти, чоловіки, котрі, як він уже дізнався, зараз на полюванні, — це все була ЙОГО РІДНЯ, ЙОГО КРЕВНІ, РІДНІ ЛЮДИ!
О, як Хроня любив їх усіх!
Хлопець відкинувся на купу козячих шкур і за мить уже спав, широко розкидавши руки й усміхаючись уві сні.
* * *
Коли сонце своїм краєчком торкнулося лісу, з полювання повернулися чоловіки.
Хроня прокинувся, почувши їхні голоси та голосний гавкіт собак.
Полювання було вдалим — декілька бобрів і велетенський лось. Його, прив’язаного за ноги до довгої жердини, несли аж восьмеро чоловіків.
