Духовні отці заохочували письменний люд у такий спосіб шукати спасіння — очищення душі. Найулюбленішим твором Марії Михайлівни стало житіє про невинно забитих Бориса та Гліба. Розповіді настоятеля Борисо–Глібського монастиря Іоанна, який був духовним патроном княжої сім’ї, про мучеників міцно запали у душі юної княжни. На їх честь вона пізніше назвала своїх синів. Стилістика житія про святих у деяких деталях проглядається і у її житійних творах.
Високий освітній рівень Михайла Всеволодовича, який після Переяслава до 1223 року ніде не княжив і мав достатньо часу для самовдосконалення, позитивно вплинув на зростання авторитету «запасника». У тридцятирічному віці князь вже мав досить впливові позиції серед існуючих князів. Так, коли у Києві зібралася рада керманичів Русі щодо відбиття нашестя монголів, то у ній бере участь і Михайло Всеволодович. Літописець причому зазначає про велике зібрання князів. Але поіменно називає старійшин — Мстислава Романовича (київського князя), Мстислава Святославовича (козелецький і чернігівський князь), Мстислава Мстиславовича Удатного (галицький князь) та «молодих князів» — Данила Романовича, Михайла Всеволодовича, Всеволода Мстиславовича.[7]
У битві на Калці загинуло багато князів, в тому числі й чернігівський — Мстислав Святославович. Залишки війська з Чернігова врятувались з Михайлом Всеволодовичем.[8] За звичаєм старшинства він посідає на чернігівському столі.
Події 1225 року у Новгороді, де діяла активно антисуздальська партія, змусили чернігівського князя з дружиною вирушити в далеку дорогу для примирення ворогуючих сторін. Чернігівці мали допомогти великому князеві Юрієві, який був одружений на сестрі[9] Михайла Всеволодовича Агафії, приборкати непокірних і свавільних новгородських чиновників–заводіїв, які вигнали з міста його малолітнього сина Всеволода.
Князь–старійшина на Русі, прийшовши з Суздаля з військом, однак, зіткнувся з жорстким опором бунтівників. Новгород вирішив дати відсіч Мономаховичам. Юрій змушений був відступитися від своїх попередніх вимог, а у місто запросили правити Михайла Всеволодовича.[10] Новгородці і раніше, коли у них починались заворушення–протести, робили ставку на князів Чернігова. їх надії на чернігівську справедливість не були безпідставними. Князь втихомирив бунтівників, потурбувався про повернення суздальським володарем конфіскованого у них майна. Його християнська доброзичливість, уміння владнати справи на краще припали до душі місцевим жителям. «Вся область наша, — зазначав новгородський літописець, — благославляла свій вибір, не відчуваючи ніякої скрути».[7]
