Монголо–татари не залишали військових залог у переможених землях і тому, за висновками історика Л. Гумільова, данину вперше почали збирати лише через двадцять років після нашестя.[3] Насправді ж, як свідчать джерела, це трапилося раніше. Так, Воскресенський літопис повідомляє, що «тех же не по колицех временех оставиша во граде, сочташа, а в число, и нача на них дань имати». З’явився навіть термін «татарські люди»,[5] тобто ті, хто працював на ординців. Осінню 1241 року Данило Галицький грабував їх, «бо зоставили їх татари, щоб вони їм орали (та сіяли) пшеницю і просо».[6]
Населення Чернігово–Сіверщини, як й інших країв, у першій половині 40–х років XIII століття, очевидно, було пораховане завойовниками, які здійснювали перепис вцілілих жителів за десятками, сотнями, тисячами і десятками тисяч. Як свідчать документи, існувала «Черниговская тьма27 со всими выходы и даньми».[7] У Чернігові діяв баскак, збирач данини.[8] Ханські чиновники під його керівництвом наклали на вцілілу чернігівську людність — від селянина до боярина — тяжку повинність.[9]
Восени 1245 р. Батий наказав прибути до нього князям, які княжили у великих землях. Двадцять п’ять днів перебував у січні 1246 року в ординській ставці Данило Галицький. «І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його, — повідомляє Галицько–Волинський літопис. — Він (Батий), сказав: «Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, — то й се добре. Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумиз?». І він сказав: «Досі я не пив. А нині ти велиш — я п’ю». Він тоді сказав: «Ти вже наш–таки, татарин. Пий наше пиття!». І він, (Данило), випивши, поклонився за обичаєм їх».[10] Ціною ганьби і приниження Данило Галицький зберігає за собою владу над князівством. Для православних тієї доби виконання ординських обрядів було рівноцінне зреченню віри. Вільгельм де Рубрук, відвідавши Золоту Орду у 1253 році, зазначав, що «русичі, греки та алани, які хочуть міцно оберігати свій закон, не п’ють його (кумис — авт.) і навіть не вважають себе християнами, коли вип’ють, і їх священики примиряють їх тоді (з Христом), як ніби вони відмовились від християнської віри».[11]
Певно, з цих причин Михайло Чернігівський не поспішав їхати до Батия. Не втішило його як глибоко віруючого християнина і повернення живого, але зганьбленого Данила Галицького. На такий компроміс він не здатний був іти. Що ж змусило його приречено їхати на вірну смерть? Адже прийняти її він міг і у Чернігові від баскака — за невиконання наказу.
