Данило Галицький жорстоко покарав зазіхачів на його володіння. Болохівська земля була пограбована і попалена. Зазнали вогню і контрибуції міста Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків.[23] Ростиславу довелось спішно повертатися аж за Дніпро.
Та знову вірні бояри його запрошують у Галич, де він якийсь час править на догоду прихильній до Чернігова партії на початку 1242 року. Бойові дії між Ростиславом і Данилом Галицьким ведуться з перемінним успіхом, з залученням інших далеких і близьких князів аж до 1245 року.
Орієнтовно у 1243[24] році угорський король Бела IV віддав все–таки свою дочку Анну за Ростислава. Очевидно, угорська сторона була зацікавлена у поверненні Галича під свій вплив і ослабленні Данила Галицького, тому й пішла на укладення цього родинного союзу. Михайло Всеволодович, прочувши про одруження сина, у 1244 році вирушає в Угорщину. Та йому там не радіють. «Король же Угорскый и сын его Ростислав, — сповіщає літописець, — чести ему не створиста. Он же разгневася на сына, возвратися Чернигову».[25]
Причина батькового гніву швидше всього не в тому, що «честі йому не вчинили», а в зневаженні Ростиславом попередніх домовленостей між Михайлом Чернігівським та Данилом Галицьким, його участь у нікому не потрібній усобиці на догоду тим чи іншим боярським партіям. Молодий князь явно діяв всупереч родинним зобов’язанням і піддався шкідливому впливові інтриганів з Г алича. Своєю запеклою конфронтаційною політикою він ставив у незручне становище батька.
Ординці, завоювавши великі простори Русі, після головних походів починають встановлювати окупаційний режим на підлеглих землях. Князям, які уціліли і визнали ханську зверхність, слід було їхати до Золотої Орди за отриманням «ярлика». У 1243 році, за повідомленням літописців, «великий князь Ярослав26 поеха в татары к Батыеви, а сына своего Константина посла к канови. Батый же почти Ярослава великою честью и мужи его и отпусти и рек ему: «Ярославе! буди ты старей всем князям в Русском языце». Ярослав же возвратился в свою землю с великою честью».[1]
Крім Володимиро–Суздальської землі, він отримав зверхність і над Києвом, де в той час перебував Михайло Всеволодович. Ярослав Всеволодович послав сюди правити свого намісника — Дмитра Ейковича.[2] Таким чином Михайло Чернігівський після повернення з Угорщини, куди він їздив провідати сина, вже не мав ніяких прав на князювання у Києві і змушений повернутися у Чернігів.
