».[34] Оскільки чернігівці чинили запеклий опір, то їм швидше всього всім, крім окремих священнослужителів, був винесений смертний вирок. Розміри винищення людності щоправда були меншими, ніж насправді проживало у місті людей. Перед нашестям загарбників, як повідомляє одна з найдавніших чернігівських писемних пам’яток XIII століття, «а ини в дальнии земли бежаша, ины же крыющеся в лесех и во пещерах и во пропастех земных».[35]
За свідченням Любецького синодика, у третій чверті XIII сторіччя в Чернігівському князівстві налічувалось 120 тисяч19 чоловік.[36] «Взагалі кількість оселищ найбільш зменшилася в південній Сіверщині на лівому боці Десни та навколо Чернігова, — зазначає дослідник О. Андріяшев. — Решта країни, що її здебільшого вкривали ліси, зазнала багато менше шкоди».[37] Південь Чернігово–Сіверщини дійсно після 1239 року виглядає дуже спустошеним: очевидно, ці мешканці або масово перемістилися у безпечніші місця, або були забрані в полон і використовувались як раби. Окремі загони монголо–татар здійснили рейди і на північ від спаленого Чернігова. У ті дні припиняє існування багате ремісничо–промислове селище поблизу села Автуничі Городнянського району.[38] Під час археологічних розкопок тут виявлено вістря татарської стріли.
Певні ознаки вказують на те, що був підданий вогню і Любеч[39] та його округа, бо в окремих прилеглих селищах на рубежі середини XIII ст. припиняється життя.[40] Археологічне дослідження 26 городищ, 155 селищ у межиріччі Десни та Дніпра (Чернігівський, Ріпкинський райони) теж фіксують їх занепад. «Переважна кількість селищ припиняє своє існування, — констатують їх дослідники О. Шекун та Е. Веремейчик. — Поселення другої половини XIII—XIV в.в. виникають на нових місцях, іноді в менш зручних топографічних умовах».[41] Згадане дає підставу зробити висновок, що велика частина людності Чернігово–Сіверщини була все ж таки забрана в рабство. Ординці, як підтверджують численні джерела, мали великі доходи від торгівлі невільниками в Русі. Метою більшості походів монголо–татар було не стільки захоплення нових територій, як отримання значних доходів від полону ремісників, грабунку цінностей.[42] Після їх проходження на захоплених територіях занепадало ремесло.[43] Безліч полонених вони захопили і в суміжних з руськими князівствами землях.[44] Русичі десятками тисяч продавались у Малу Азію, Сірію, Єгипет, Північну Африку, Іспанію.[45] Крім того, потребувало поповнення і військо загарбників. У Батия було 150 тисяч татар та 450 тисяч військовиків з підкорених ним народів.[46] Останні використовувались засобами примусу, під страхом смертельної кари при штурмі фортець, у найнебезпечніших місцях прориву тощо.
