на землю русьскую» пояснює «гнівом Божиимь за умножениє гріхов наших».[8]
Незламна ж вірність Богу, повернення до суворого слідування християнським істинам — ось порятунок, шлях до свободи. Тільки при цій безкомпромісній умові можна здолати агресора.2 Народження такої ідеології пояснює, чому приклад мученицької смерті Михайла Всеволодовича за віру у поневолених ординцями землях здобув більший резонанс, ніж подвиги сміливців, які наважувалися піднімати мечі на монголів. Беззбройний чернігівський князь дав зрозуміти Батиєві: є грішні поневолені народи, є тяжка реальність монгольської окупації, але і є над всіма Бог, духовний оберіг — віра, сили, які не здолати нікому.
750–річна часова віддаленість від цієї неординарної події дозволяє по–різному трактувати життя і наміри Михайла Всеволодовича, ставити під сумнів його вірність релігійним постулатам. Наше дослідження, опираючись на існуючу джерельну базу, видану літературу, не претендує на повну реконструкцію картини діянь святого. Це при будь–чиєму найсерйознішому бажанні зробити неможливо. Бо ж численні житія, сказання, літописні згадки про нього грішать як суб’єктивістськими оцінками, художнім вимислом літописців, так й існуючими церковними канонами написання подібних документальних творів.
І все ж версія розуміння Михайла Всеволодовича як символу народженої у XIII столітті ідеології спасіння поневоленого краю має право на свої докази, аргументи. Спробуємо їх викласти у наступних розділах.
Розділ I
З РОДУ ОЛЬГОВИЧІВ
У 1179 році, як повідомляє літопис, «привів Святослав (Всеволодович) за Всеволода, за середнього сина, жону з Ляхів, (Марію) Казимірівну, у Філіппів піст».3[1]
Шлюб між чернігівським князем Всеволодом Святославовичем Чермним (Рудим) і донькою великого князя польського Казиміра II Справедливого Марії — Анастасії продовжив рід Ольговичів.
За В. Татіщевим син Михайло у них народився у 1179 році,[2] бо цього ж року княгиня занедужала і постриглася у черниці. М. Карамзін, пишучи в «Історії держави Російської» про сина Святослава Всеволода Чермного, одруженого «на доньці Казимировій Марії (скоро померлій інокинею в Київському, нею заснованому монастирі Св. Кирила)», у примітках слушно сумнівається в літописних повідомленнях: «І так ця княгиня в один рік і вийшла заміж, і прийняла Схиму, і збудувала кам’яну церкву?».[3] Відповідь на цей парадокс дає розвідка відомого українського історика М. Максимовича про заснування київської церкви св. Кирила. Він спростовує численні плутані літописні повідомлення про раптову смерть матері Михайла Всеволодовича. Насправді у 1179 році померла засновниця Кирилівської церкви і монастиря княгиня Марія Мстиславівна, дружина Всеволода Ольговича, дочка Мстислава великого, внука Володимира Мономаха.[4]
