Робін Гуд | страница 33
На ці слова незнайомець відповів такою приємною посмішкою, ніби почув комплімент від знатної дами.
— Ти, бачу, цікавий хлопець, — не виявляючи жодних ознак хвилювання, сказав він. — І говориш такі смішні речі. Якщо ти маєш щось додати, кажи далі, бо цього чудового ранку я нікуди не поспішаю.
— Я сказав усе, що мені треба, і, гадаю, досить ясно, — відповів Робін, спалахуючи від гніву. — А коли ще не ясно, то можу пояснити інакше — але навряд чи це буде приємно для твоєї ніжної шкіри. Отже, краще не сперечайся та давай сюди гаманець. Обіцяю чесно поділити все, що в ньому є.
— Гай-гай! — вигукнув незнайомець, знизуючи плечима. — Перепрошую, але я не можу показувати свого гаманця першому-ліпшому зустрічному грубіянові. До того ж мені самому потрібен кожен мідяк, що в ньому лежить. Добром тебе прошу — відступися з дороги!
— Е ні, не діждешся! Коли ти негайно не віддаси гаманець, я говоритиму з тобою інакше!
— Любий друже, — лагідно мовив незнайомець, — хіба я не вислухав терпляче все, що ти мав сказати? Отже, я зробив усе, що обіцяв. Сумління моє спокійне. А тепер мені треба йти далі. Тор-льо-льо-роль-льо-льо! — заспівав він, рушаючи з місця.
— Стій, кажу тобі, стій! — закричав у запалі Робін, який знав, що Маленький Джон спостерігає за ними з-за кущів і, мабуть, вмирає від сміху. — Зупинись, тобі кажу, бо я швидко підчикрижу твої пишні кучері! — і він погрозливо замахнувся дрючком.
— Ох-хо-хо! — з сумом мовив незнайомець і похитав головою. — Лишенько моє! Доведеться-таки полоскотати мечем цього нахабу. А я ж так бажав бути наймиролюбнішою людиною!
І, глибоко зітхнувши, він оголив свій блискучий клинок.
— Облиш зброю, — сказав Робін, — таку гарну крицю не слід ламати об дубовий дрючок, а це станеться від першого ж мого удару. Вибери собі в отому молоднячку такого дубця, як у мене, і тоді ми поміряємося силою.
Незнайомець трохи поміркував — поспішати, судячи з усього, він не звик — і зміряв Робіна поглядом від ніг до голови. Потім одв'язав піхви, поклав їх разом з мечем на землю, а сам повагом подався до молодого дубового гайка. Там юнак уподобав міцне присадкувате деревце і, вхопившись за нього обома руками, щосили шарпонув на себе. Деревце висмикнулось із землі разом з корінням, неначе стеблина ячменю, і незнайомець пішов з ним назад, обриваючи на ходу гіллячки, з таким виглядом, ніби виривати дерева з корінням було для нього звичайнісінькою справою.
Маленький Джон бачив усе це зі своєї схованки і ледве стримався, щоб не засвистіти від подиву.
