«Та тільки попадіться до моїх рук поза Шервудом!» — додав він у думці.
Двадцять золотих монет було відраховано, і шериф знову приготувався до від'їзду.
— Ніколи ще в нас не було такого високоповажного гостя, — сказав Робін Гуд, — і оскільки молодик уже починає сріблити листя, я сам вас проводжу, адже це я заманив вас у ліс.
— Ні, не треба мене проводжати далеко, — заперечив шериф.
— Але мені приємно побути ще трохи у вашому товаристві, — відповів Робін, — іншим разом може й не трапитися такої нагоди.
Він узяв шерифового коня за поводи й повів його вузькою стежкою, що пролягала серед густих кущів. Так вони довго продиралися крізь хащі, поки не дісталися второваного шляху.
— А тепер бувайте здоровенькі, любий шерифе, — сказав Робін, — і коли вам знову закортить когось обібрати, раджу пригадати, як ви купували худобу поблизу Геймвелла. І коли найматимете нового слугу, добре придивляйтесь до нього, щоб потім вам самим не довелося йому прислужувати.
Потім він стьобнув присадкуватого коня свого гостя, і шериф потрюхав по дорозі до Ноттінгема.
Так оповідається у старовинних баладах про те, як шериф втратив трьох добрих слуг, а потім знайшов їх знову. Ці балади й понині живуть у народі.
Розділ шостий
ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ ВІЛЛА ПУРПУРОВОГО
То незнайомець лісом йшов
У одязі червонім,
І Робін вигукнув: «Агов!
Стривай, ти у полоні».
Одного чудового літнього ранку, невдовзі після того, як розбійники приймали у себе в лісі пихатого шерифа, Робін Гуд і Маленький Джон ішли собі повагом стежкою, що вела до узлісся. Це було неподалік від тієї кладки, де колись між ними сталася сутичка, і друзі, наче змовившись, попрямували до струмка, щоб напитися свіжої води та трохи спочити в затишку тінистих кущів, і Ранок обіцяв пекучий сонячний день. Дорога пересохла й потріскалась навіть біля струмка, який тепер ще більше вабив до себе прохолодою.
Обабіч курного битого шляху зеленіли широкі лани ячменю, що встиг уже вигнати ніжне молоде стебло. За цими ланами починався ліс: могутні дуби, граби та буки, біля підніжжя яких сором'язливо виглядали скромні фіалки, даруючи подорожнім свій чарівний аромат. Трохи вище кладки, на блискучій поверхні невеличкого плеса, плавали три квітки водяної лілії, а серед конюшини, яка пишним килимом вкривала протилежний берег, задоволено гула працьовита бджола. В усій окрузі панував такий мирний і радісний спокій, що друзі полягали на землю і, не бажаючи порушувати тиші, мовчки стежили за хмарками, які пропливали одна за одною в блакитній височині.
