Розділ п'ятий
ЯК ШЕРИФ УТРАТИВ ТРЬОХ СЛУГ І ЯК ВІН ЗНАЙШОВ ЇХ ЗНОВУ
Шерифе! Гостем нашим будь,
Хоч ми поза законом.
Твою нещиру знають суть
Всі йомени із Джоном.
Але життя не заберем,
Як ти зробив би з нами,
Ми — люди честі і тому
Такі і з ворогами.
Кухар від несподіванки роззявив рота. Сам Робін Гуд, і де — в домі шерифа!
— Оце так смільчак! — нарешті видушив він із себе. — Я багато чув про твою хоробрість, але такого аж ніяк не чекав. Хто ж тоді цей довгов'язий рубака?
— Люди звуть мене Маленьким Джоном, друже.
— Ну от що, Маленький Джоне, чи Рейнольд Грінліф, слухай, що скаже син мірошника Мач: клянуся честю, ти мені дуже сподобався. І ти також, безстрашний Робіне Гуд. Якщо ви мене приймете, я залюбки до вас піду. Мені вже давно кортіло вирватися на волю.
— Я чую слова справжнього чоловіка! — відказав Робін, потискуючи кухареві руку. — Проте я мушу повернутися в ліжко, бо, боронь Боже, сонна варта наскочить на мене, і тоді почнеться колотнеча. Вам пощастило, що сьогодні в цьому домі вино лилося надто щедро, інакше шум вашої бійки привернув би увагу й інших свідків, крім мене. Отже, якщо ви накиваєте п'ятами цієї ж ночі, то завтра я приєднаюсь до вас у гостинному зеленому лісі.
— Стривай, отамане! — вигукнув кухар, — тобі не можна залишатись тут на ніч! Це те саме, що лізти самому в петлю. Ходімо разом з нами. Шериф виставив посилену вахту коло всіх міських брам, і вона стоятиме цілий тиждень, поки не закінчиться ярмарок. Але біля західної брами у мене є знайомий вартовий, і там ми спокійно пройдемо. Завтра ж тебе затримають.
— Не бійся, не затримають, — засміявся Робін, — я пройду через браму не з меншим почтом, ніж сам шериф. А ти, Маленький Джоне, і ти, славний мірошниченко Мач, не баріться, — мерщій тікайте звідси. На узліссі вас зустрінуть мої хлопці. Перекажіть їм, щоб вони забили на обід пару гарненьких оленів: до нас прибудуть благородні гості, з якими ми трохи розважимось.
І Робін зник так само раптово, як і з'явився.
— Друже, — звернувся Маленький Джон до кухаря, — я гадаю, що час уже прощатися з господою шерифа. Але шкода буде піти звідси, не прихопивши на згадку про шерифа оці срібні тарелі, які, до речі, можуть прикрасити і наш бенкетний стіл.
— Ти маєш рацію, — відказав на це кухар.
Узявши великий лантух, вони, підсміюючись, наповнили його срібним посудом з верхніх полиць, щоб відсутність срібла не відразу впадала в очі, а потім удвох витягли лантух з будинку, винесли з міста і приволочили до Шервудського лісу.
