Стіни розвалили, -
Розвалили, об каміння
Ксьондзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.
До самої ночі ляхів мордували
Душі не осталось...
В общем, на славу
...погуляли гайдамаки,
Добре погуляли:
Трохи не рік шляхетською
Кров'ю напували
Україну, та й замовкли -
Ножі пощербили.
Нема Гонти; нема йому
Хреста, ні могили.
Буйні вітри розмахали
Попіл гайдамаки,
І нікому помолитись,
Нікому заплакать.
Как ярко и с удовольствием он всё это описывает! Как смакует детали! Но обидно Тарасу Григорьевичу до слёз, что разошлись гайдамаки, что больше никого не режут, не палят, кожу с живых не сдирают, на крючья не подвешивают, в крови никого не топят, в землю не закапывают. Поэтому и пишет он:
А унуки? Їм байдуже,
Панам жито сіють.
Багато їх, а хто скаже,
Де Гонти могила,
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залізняк, душа щира,
Де опочиває?
Тяжко! Важко! Кат панує,
А їх не згадають».
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицидять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
...Нехай гинуть
У ворога діти...»
Впрочем, зря Тарас слезливо причитал по поводу того, что перевелись на Вкраини милой ярко выраженные некрофилы-садисты. С 1941 аж по 50-е годы «войны» ОУН-УПА доказали не словом, а делом, что славные некрофильские традиции украинства живы. Среди них мало было поэтов, зато очень много социопатов, уверовавших в величие идей украинства. И разбрелись по прикарпатским и волынским лесам убийцы и садисты, прикрывающие красивыми лозунгами свою некрофилическую психопатию. Десять лет Восточная Галиция утопала в крови поляков, евреев, русских и самих галичан.
«Вічне араціональне право нації до життя ставляється… понад усе дочасне, феноменальне, «схопиме», раціональне: понад життя даної одиниці, понад кров і смерть тисячів, понад добробут даної генерації, понад абстрактно розумові калькуляції, понад «загальнолюдську» етику, понад викомбіновані відірвано поняття добра і зла», учил идеолог ОУН-УПА Дмитрий Донцов в своём «Национализме». «Для великих рас є щось вище за життя одиниць», повторял он, проникаясь любовью к могилам, как к наглядному примеру «великої самопосвяти для ідеї, що стоїть понад життя».
Донцов очень любил рассуждать о великих идеях, стоящих над людской жизнью. Он неистово мечтал о том, что когда-то наступит время, и эти великие идеи победят жизнь. Раз и навсегда! «Для кого рід або ідея, власна примха є все, для того навіть знищення одиниці є великою афірмацією, перемогою життя», утверждал он.
