У Равіцькій тюрмі в новому павільйоні сиділо багато українських націоналістів. Годі подати точне число, але думаю, що нас було понад дві сотні. Тюремна адміністрація розмістила наші камери розсіяно поміж камерами комуністів для того, щоб ми не мали можливости доброго контакту з камери до камери Поміж нашими камерами було дві й більше камер комуністичних, у яких сиділи в більшості жиди, потім за кількістю ішли поляки; українців було мало.
Націоналістична група далі переживала всі події на Закарпатській Україні. Ми вже не могли діставати української преси, а всі новини про події черпали з польських шовіністичних газет, які про Закарпаття писали в подразненні і зі злобою та часто із кпинами. Не бракувало теж і погроз вбік Карпатського українського уряду. Це нас впевняло, яку небезпеку відчувають поляки від новоствореної маленької української держави. Ставлення німецького уряду чимраз більше ставало вороже до українського уряду.
Комуністична група дуже тішилася тим, що Карпатська Україна залишилася виключно із власними силами, на які вже почала наступати Мадярщина. Було видно, що Закарпаття не зможе встоятися на довший час, і з того комуністи раділи. Вони самі забували про свої власні переживання у зв'язку із громадянською війною в Еспанії. Після падіння Барсельони один жид-комуніст у Равіцькій тюрмі психічно заломився, скочив із третього поверху коридору вниз і забився.
Відношення обидвох груп до себе було вороже, жодних контактів між ними не було. Одначе одна, і друга групи собі не перешкоджали, не докучали, тому ніяких зударів не було. Зразу комуністи старалися перешкоджати нам у вистукуванні в стіну власним таємним шифром, якого вони не могли відчитати, але, коли ми почали робити їм це саме, більше такі випадки не повторювалися. Ми могли легко надслухувати їхні розмови, що їх вони передавали звичайним шифром «Морзе». Вони того не могли робити щодо наших розмов, і це їх злостило. Але нічого не змогли вдіяти.
Одного дня я отримав «ґрипса» від провідника нашої групи Зеновія Матли, який мене призначив провідником у камері. В ній сиділо нас чотирьох. Я намагався відмовитися від почести, бо в камері були друзі, старші за мене, з початими університетськими студіями. Але того не хотів прийняти до відома провідник групи, і я був змушений виконати доручення.
Я мав охоту побачити Зиновія Матлу, якого популярно кликали Зенко. Він утішався широкими симпатіями й повагою серед друзів. Та я не мав нагоди його побачити, бо він виходив на прогулянку з іншим відділом долішнього партеру.
