– Дякую, Саво, я ще сьогодні не мав диму в роті, – кинув Йосип кожноразову, втерту вже фразу й затягнувся першим димом на повний віддих. – Чи ти, Саво, пригадуєш, як недавно писала газета про того куратора Собінського, що його вбили у Львові?
– Та чому не пригадую. Це писав «Новий Час», тільки не знати, хто вбив, – відповів тато.
– Отож я хочу сказати, – продовжував Йосип, – що вчора я зустрів учителя Гриця, оповідав, що появилася перша нелегальна газета… Йосип притишив голос, а я легенько стягнув покривало з вуха, щоб краще чути нечувану для мене історію:
Називається «Сурма», – пояснив Йосип. – Там пишуть, що Собінського вбив бойовик УВО за те, що він хотів впровадити польські школи на всіх українських землях. Це такий був протест УВО проти політики польського уряду на українській землі.
– Кажуть, що поліція арештувала багато наших студентів – із турботою в голосі говорив тато. – Коли б бодай не арештували Богдана Підгайного, він також: там у Львові ходить до школи.
– І як ще довго буде наш нарід терпіти від чужих ворогів? – зідхнула мама, яка ввесь час слухала, а не брала участи в розмові.
«Що воно таке УВО й «Сурма», що пише такі цікаві і страшні речі?» – ця думка не сходила мені з голови. Незрозумілі два слова полонили мене цілого. Я вже не прислухався до розмови, а думав про УВО й «Сурму». «Найкраще поспитати мами, – думав я. – Мама все мені пояснювала, як читала «Життя Святих», чи інші цікаві книжечки про гетьманів і славне військо запорозьке».
Ще того самого дня я не втерпів і спитав мами:
– Мамо, що це таке УВО й «Сурма»?
– Де ж це ти чув? – аж зжахнулася мама.
– Я чув, як дядько Йосип говорив татові, коли був удосвіта в нас.
– Це, дитино, така українська армія, яка веде війну з поляками й хоче зробити Україну вільною. Вони друкують газету й назвали її «Сурмою». Там багато пишуть про Україну і закликають наш нарід боротися з поляками. Та ти про це нікому ні словечком не скажи, бо як довідається поліція, то нас усіх заарештує, й будемо сидіти в тюрмі.
Мама завжди була для мене добра й тим разом задовольнила мою хлоп'ячу цікавість. Та це тільки так здавалося, Думка про армію й «Сурму» не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. Та не пройшло й півроку, як я довідався більше про УВО й «Сурму».
Своє село Нивиці я дуже любив. У ньому я виростав, ходив до школи, мав своїх друзів, перед якими я міг розкрити своє серце, ділитися своїми мріями. Та це все мене не задовольняло. Думка про українську таємну армію, полонила мене повністю. Страх, як хотілося бути вояком такої армії. Це були мої найбільші задушевні мрії. Своїми мріями я ділився з моїм дальшим кревняком Мірком, сином нашого пароха о. Петра Казанівського. В нього були старші брати Тарас-Петро й Орест. Обидва вони вже були гімназистами у Львові. Одного разу ми так і вирішили, що Мірко спитається своїх братів про цю «таємну армію».
