Дiйсно, для порiвняння цих спонтанних, iнстинктивних рухiв природи до саморозширення з дiйсним вiдчуттям Бога, тим бiльш - зi злиттям з Богом, пiдходить порiвняння немовля зi зрiлим мужем, але переживання саме такого роду, "упорядкованi" в подальшому рiзноманiтними теоретичними конструкцiями ("поясненнями") i називаються Богом. Причому Богом є саме переживання, а не його пояснення (тобто Бог - це те-то й те-то, має такi й такi сили та властивостi i т.п.). Свiдоме прагнення до цих
переживань, вiдмiнних вiд повсякденних станiв свiдомостi i є шляхом до Бога (до того, що декотрi називають Богом).
Чим ранiшим, тим легшим й природнiшим буде звертання до Бога, тим свiжiшими будуть у пам'ятi шанси, данi нам в юностi, демонстрацiя того, єдине чого ми маємо прагнути. Чого ж ми маємо прагнути?
Аналiз тих юнацьких ейфорiй свiдчить, що їх найбiльш характерною рисою є змiна вiдчуття "я", так би мовити "розширення я", деяка мiнiмальна змiна того, що ми називаємо вiдчуттям самого себе. Шлях до Бога у своей найглибшiй сутi є радикальною змiною цього вiдчуття, змiною того, з чим ми себе ототожнюємо, еволюцiєю самоототожнення.
Iнструментом на цьому шляху не обов'язково має бути iнтелект: ним можуть бути емоцiї (чиї емоцiї?) чи навiть тiло (чиє тiло?). Щоправда, тiло - то переважно iнструмент жiнок, бо чоловiки далекi вiд свого тiла й не вмiють ним користуватись. Iнструментом може бути також будь-яка дiяльнiсть при умовi повного перетворення цiннiстних установок (тобто мотивiв дiяльностi, того, для чого ти це робиш, що спонукало тебе до того i т.д.)...
83. Из письма к Е.К., 1979
Вiдмiннiсть Шляху (тобто Йоги в гранично широкому розумiннi слова1) вiд того, що традицiйно називають Йогою ("приборкання", "загнуздання" життя методом), саме в його спонтанностi, вiдсутностi будь-яких рамок методу. Єдиний "метод" Шляху - це саме життя, метод неповторно iндивiдуальний i завжди експериментальний. Перефразовуючи Муньє можна сказати, що "идущие по пути это не те, кто думает одинаково, а те, кто думает об одном". Тому, що приходить до нас на Шляху, чим би воно не здавалось нашому Манасу, ми не чинимо перешкод, даючи йому змогу свобiдно в своїх специфiчних формах працювати на нас i так само не чинимо перешкод, коли воно, вiдробивши, iде вiд нас, - не затримуючи його, не зв'язуючи, не перетворюючи цей рiвноправний епiзод Шляху на його "метод".
Абсолютизувати ж якийсь один, хай навiть дуже "високий" момент Шляху, тобто обмежувати безкiнечну в своїх формах спонтаннiсть життя якимось одним "методом" менi здається не тiльки теоретично, але й екзистенцiально недоречним.
