Тітка Параска приготувала вечерю, поставила каструльки в духовку, і Романові залишалося тільки принести оце все до столу. Була й пляшка горілки, припасена для такої події.
Дід спритно відкоркував пляшку, сказав традиційне: «Дай боже!» — і вихилив чарку до дна.
— Після першої не закушую, Ромка, — пояснив дід і налив знову.
Дід їв повільно, все підливаючи собі в чарку.
— Не багато, діду? — запитав Роман, коли в пляшці вже показалося денце.
— Ні, — відповів дід. — Я, Ромка, вживаю з малолєтства... Вона дух дає. Ось мені вже скоро вісімдесят стукне, а я ще, Ромка, інтерес до молодиць маю. Рід у нас міцний. Мій батько прожив сто шість років, а дід на сто дванадцятому преставився... Ось так... Я оце дивлюсь і думаю, Ромка, як ти мою жизнь організуєш, га?
— Не знаю, якось будемо жити, діду, — непевно відповів Роман.
— Мені, Ромка, спокій потрібен, бо я людина стара і вимучена війною. — Дід вицідив з пляшки залишки. — Думав, що раз ти секретар, то у тебе тут — повна чаша, а ти наче студент... Недобре це, Ромка... Мене з місця зірвали, я Марфу Порфирівну залишив...
— Яку Марфу?
— Я жив у Марфи Порфирівни останнім часом, — сказав дід Юхим і підморгнув. — Зі слізьми проводжала... Я пообіцяв, що коли тут влаштуюся, то випишу і її до себе. Так що ти подумай, Ромка.
Роман не знав, чи йому сміятися, чи завтра ж першим поїздом відправити назад цього незнайомого, чужого діда.
— А як будемо зустрічати Новий рік? — запитав дід.
— Я ще не думав, Юхиме Івановичу.
— А ти подумай, — сказав дід, розмотуючи балалайку, — і про Новий рік, і про різдво... Повоювали, а тепер і погуляти треба, Ромка, щоб жизнь марно не йшла.
— А ви де були під час війни, Юхиме Івановичу?
— Ми з твоєю бабою на Алтай були вивезені. Баба померла, а я був приставлений сторожем до кондитерської фабрики, — підморгнув дід. — Такі молодиці ходили повз мене щодня... З шоколадом... Було до мене вніманіє... А після війни в рідні краї потягнуло... Біда. Село зруйноване, ех, — махнув дід рукою і вдарив по струнах балалайки.
— Тихіше, Юхиме Івановичу, — показав Роман на годинника, — люди сплять.
— Ти, Ромка, внук, і знай повагу до діда!
Нарешті дід вгомонився, і Роман уклав його в ліжко. Вранці, приготувавши дідові сніданок, Мірошник пішов на роботу. Повернувшись увечері з колгоспів, Роман діда не застав.
— Вони пішли в чайну, — повідомила Параска..
Справді, Юхим Іванович сидів у чайній в добрій
компанії. Був там комендант базару, завідувач складу промкомбінату і ще кілька невідомих Романові людей. Як потім розповідала буфетниця, дід Юхим одразу ж, прийшовши у чайну, відрекомендувався, що він рідний дід першого секретаря райкому і любить порядок. Знайомство зав'язалося швидко, і вже за годину всі, хто був у чайній, знали дідову біографію і все, що стосувалося його знаменитого внука.
