Милентій якось втиснувся на сидіння, відгородився від Настуні гвинтівкою і шарпнув за віжки:
— В район, — сказав коневі.
Через село їхали риссю — дуже хотілося Милентію якнайшвидше проскочити оці вулиці, щоб нікого не бачити, надто ж молодиць, які, наче навмисне, висіли на парканах, юрмилися біля криниць, на всі лади коментуючи подію. А Настуня й світу не бачила за слізьми.
* * *
Мірошник поглядав на годинника. Засідання затягнулося, а ще ж треба було встигнути на восьму вечора в Семидоли на партійні збори.
— Які ж ваші висновки? — звернувся Мірошник до високого сивого чоловіка в старомодному пенсне, що стояв біля карти району. — Прошу, Семене Петровичу, конкретно.
— Я вважаю, Романе Олексійовичу, — промовив чоловік у пенсне, — що рекомендації, розроблені Південною науково-дослідною станцією по залісенню дніпровських піщаних арен, дадуть позитивний ефект і ми зможемо ще цього року висадити перші тисячі саджанців кримської сосни в Степовому лісництві, яке ми відкрили в районі Овечого хутора.
— Запитання у членів бюро є? — звернувся до присутніх Мірошник. — Нема. Тоді послухаємо Івана Трифоновича Запорожного.
Іван підвівся з місця:
— Торфогніздовий метод посадки лісу, запропонований Семеном Петровичем Мартинюком, — сказав Іван, — дав на дослідних ділянках хороші результати. Це поки що єдиний ефективний метод, і ми приймаємо його в своєму лісництві. Саджанці ми вже одержали, але нас затримує Дніпровське пароплавство: торфу мало і часу мало — скоро може замерзнути річка, і ми зірвемо план посадки лісу.
— З пароплавством ми домовилися, Іване Трифоновичу, — відповів Мірошник, — нам виділили ще вісім барж для перевезення торфу. І доставити його на Овечий хутір ми вам допоможемо. Машин у нас дуже мало, доведеться на возах... Але майте на увазі, що до зими ви повинні посадити не менше ста двадцяти гектарів лісу. Не менше.
— Але, Романе Олексійовичу, — сказав Іван, — у мене людей нема. Ми й так працюємо по чотирнадцять годин.
— Відрядимо вам на тиждень комсомольців, — пообіцяв Мірошник.
— І взагалі я просив би вас, Романе Олексійовичу, надіслати людей на постійну роботу, хоча б кількох.
— Скільки у вас комуністів на Овечому? — запитав голова райвиконкому Колишев.
— Один, — замість Івана відповів Мірошник. — Щось придумаємо, Іване Трифоновичу... Нема людей... Гуртожиток скоро закінчите?
— Будівельники обіцяють до кінця місяця, але то обіцянки, — махнув рукою Запорожний. — Теж людей не вистачає, а нам хоча б кілька кімнат, бо жити ніде.
