— Ну що, синку?
— А-а, — та й уся відповідь.
Та хіба матері треба говорити багато. Бачить Катерина, що нічого не вийшло з того сватання. З тією Одаркою і чорт не домовиться. Така вже вередлива жінка. Як уже Іван не пара тій Яринці, то нема правди на світі. Отак і посивіє в дівках, хрест святий, посивіє. А ми ще знайдемо. Дівчат цих зараз, як у маю цвіту. Сто прибіжить, тільки моргни. Он Віра Макогонова— як намальована — і така веселенька дівчина, наче сонечко. А Поліна Очеретна? Така вже акуратна, ще й активістка. На всіх зборах колгоспівських у президії сидить, а як говорити почне, то ніби по писаному. Що вже вміє говорити секретар сільради Сильвестр Криничка, але до Поліни йому да-а-леко.
Ой буде шкодувати Яринка, ой буде ще кусати лікті Одарка. Добре було б, якби на весіллі Івановому духова музика грала. Щоб на всеньке село. Іде Іван у парі з Вірою чи з Поліною, — Ярина сльозами вмивається, її Одарку водою в сінях одливають... Отак поволеньки Катерина знову повертає в думках свою радість, але ще ж треба почути Іванове слово.
— Яка ж там, Ваню, мова була? — запитала мати.
— Гарбуза піднесли, мамо...
— А щоб та Одарка вкусилася за язик! Щоб до її хати й стежки позаростали! — Катерина була певна, що вся оця біда сталася саме через Одарку. — Думає, що для нас тільки світу, що у вікні! А Яринка що?
— Не хоче їхати зі мною, каже, почекаємо.
— Куди їхати? Куди ти зібрався? — здивовано подивилася на сина.
— Не хотів зразу вам говорити, мамо... Райком посилає в степ... Хутір такий є. Овечим зветься.
— У степ? А чого ти там не бачив? Ми — не чабани, ми лісового звання. І твій дід, і тато при лісах робили, і ти технікума за плечима маєш, — ніяк не могла примиритися мати з новим призначенням сина.
— Будемо ліс вирощувати, мамо.
— Вони що ж, блекоти понаїдалися?! У тих же пісках і бур’ян не росте!
— Треба, мамо, щоб ліси були, бо пропаде земля, позаносить пісками.
— Ну, якщо вже треба, то поїдь на той Овечий, розкажи їм, — змирилася Катерина, — та й додому вертайся.
— Кому ж я, мамо, розкажу? — посміхнувся Іван, — Самому треба садити.
— То це ж діло довге, за рік ліс не виросте. А як же я тут буду? — згасала остання надія Катерини.
