потім Данило Галицький.
23 Луцький і перемильський князь Ярослав Інгваревич (а не Ярослав Всеволодович,[66] як передбачає дослідник А. Горський) захоплює в Каменці втікачів від київського перевороту «княгиню Михайлову со множеством полона».[67]
Арешт восени 1239 року дружини Михайла Чернігівського Олени з прихильними до її чоловіка боярами, свитою порушило недавню рівновагу сил, що встановилася між князівствами. Фактично Михайло Всеволодович перед Батиєвою навалою стає князем без землі. Король Бела, враховуючи ці обставини, не зважився віддати свою дочку Анну за його сина, Ростислава Михайловича.[68]
Прохолодний прийом недавнього союзника змушує батька й сина від’їздити до польського князя Кондрата і від нього вже вести переговори про повернення дружини і матері. Княгиню Олену як сестру випросив у Ярослава Інгваревича Данило Галицький. Отже, Михайло Всеволодович звертався до братів дружини — Данила й Василька — як переможений і принижений князь: «Многократ провинилися ми оба перед вами, і многократ я шкоду робив тобі. Що тобі я обіцяв, — то того не сповнив. Якщо коли хотів я приязнь мати з тобою, — невірні галичани не давали мені. Нині ж клятвою клянусь я тобі, що ніколи ото ворожнечі з тобою не буду мати».[69]
Данило й Василько вирішили замиритися з ним. Брати порадилися і пообіцяли24 віддати Михайлу Чернігівському Київ, Ростиславу ж — Луцьк.[70] Михайло Всеволодович з дружиною залишився гостювати у Данила Галицького. Господарі дали гостям «пшениці багато, і меду, і худоби, і овець доволі».[71] У мирі вони зустріли того ж 1240 року прихід незліченних орд Батия.
Восени 1240 року орди Батия підійшли до Києва: «І не було чути (нічого) од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його і од звуків іржання стад коней його»,[1] — інформує літописець.
За Псковським літописом оборона Києва тривала 10 тижнів та 425 дні.[2] 6 грудня 1240 року загарбники зламали опір мужніх киян.[3]
«…Нечестивіи варвары, — повідомляє «Київський синопсис», — овнами или таранами стены каменныя монастьірскія столкши и до основанія сокрушивши, в святую обитель внидоша, людей всякого чина посекоша, иных плениша, и самую небеси подобную церковь пресвятыя Богородицы Печерскую оскверниша… и весь монастырь со всеми украшеніями и каменными стенами до основанія искорениша и разметаша».[4]
Монголо–татари залишили живим головного організатора відчайдушного опору — намісника Данила Галицького Дмитра у нагороду за його незламність.[5] Орди, пограбувавши Київ, посунули Київщиною, Галичиною і Волинню далі на Угорщину, Польщу.[6] По дорозі вони знищили «несть числа»[7] міст і сіл. Були спалені Володимир, Галич та інші провідні князівські опорні пункти. Археологічні дослідження підтверджують нещадність загарбників, їх хижацьке нищення людей та осель на великих просторах.[8]
