Замок Хантінгдон було добре видно з високого дерева, яких чимало в Шервудському лісі, і майже кожного погожого дня біла хустинка Роба на дереві сповіщала Маріан, що її друг чекає на неї. У замок до Маріан Роб не ходив, бо їхні батьки ворогували. Люди говорили, що нібито законним графом Хантінгдона насправді був Х'ю Фітзу, але його землями підступно заволодів Фітцволтер, улюбленець короля. Проте діти не зважали на цю ворожнечу, яка не вщухала, лише зростаючи з часом. Вони поки що бездумно насолоджувалися красою зеленого лісу, ароматом квітів і пташиними співами.
Дні веселих розваг минали швидко й непомітно, та незабаром над головами дітей зібралися грозові хмари. У батька Роба, крім Фітцволтера, були ще два непримиренні вороги: сухоребрий шериф[1] Ноттінгема і товстопузий єпископ[2] Герфорда. Усі вони змовились між собою і оббрехали Х'ю Фітзу перед королем, усунувши його з посади королівського лісничого. Холодного зимового вечора батько, матір і Роб опинилися на вулиці, позбавлені будь-яких прав на своє майно. Відтак шериф заарештував лісничого за зраду, про яку нещасний і гадки не мав, і ув'язнив його в ноттінгемській тюрмі. Першу ніч Роб з матір'ю також перебували у тюрмі, але вранці їх вигнали звідти геть. Тоді вони звернулися по допомогу до свого єдиного родича, сквайра[3] Джорджа Геймвелла, і знайшли в нього притулок.
Однак лихо, якого вони зазнали, і події тієї жахливої зимової ночі згубно вплинули на слабку здоров'ям місіс Фітзу. Невдовзі Роб залишився без матері. Він був дуже засмучений цією втратою. Та ще не встигли зацвісти на її могилі перші весняні квіти, як на хлопця звалилося ще одне горе: не стало й батька. Ця сувора, незламної волі людина померла у в'язниці перш, ніж вороги спромоглися висунути звинувачення, за яким лісничого можна було б віддати до суду.
Минуло два роки. Двоюрідний брат Роба, Віллі, вчився у школі далеко від дому; Маріан батько відіслав до двору королеви Елеонори[4], дізнавшися про дружбу дочки з Робом. Два роки осиротілий хлопець був зовсім самотній. Грубувато-добродушний старенький сквайр ставився до нього з щирою ніжністю, але нічим не міг зарадити своєму небожеві, який не знаходив собі місця і весь час про щось вперто думав, ніби повертаючись подумки до втраченого. Насправді Роб нудьгував за колишнім життям у лісі не менше, ніж за матір'ю та батьком. Кожного разу, коли він, натягуючи тремтливу тятиву лука, чув свист сірих гусячих пер, в його уяві поставали щасливі дні, яких уже не можна було повернути.
