— Боже! — вигукнув Ганс Бот, — це, мабуть, загін племені утетва, який послав Дінгаан проти басутосів. Він не міг продертися через болота і, боячись повертатися додому, пішов на північ, щоб з’єднатися з Моселекатсе.
— Укріплювати табір! Тікати!.. — пролунали вигуки.
Тут підійшли мої фургони. Індаба-Зімбі сидів на козлах переднього фургона, загорнувшись у ковдру. Я гукнув його і повідомив новину.
— Погано, Макумазане, — сказав він. — Завтра вранці бурів уб’ють і весь табір буде зітертий з лиця землі. Зулуси нападуть на світанку.
— Не каркай, білоголова вороно! — зупинив я його, хоча усвідомлював справедливість його слів.
Справді, чи могло встояти слабке укріплення з десяти фургонів проти двох з лишком тисяч найхоробріших воїнів?
— Макумазане, чи цього разу дослухаєшся ти моєї поради? — перервав мої думки Індаба-Зімбі.
— Якої?
— Облиш свої фургони, сідай на коня й тікаймо якнайшвидше. Зулуси не будуть нас переслідувати, оскільки вони нападуть на бурів.
— Так чинять тільки боягузи, — заперечив я. — Я не покину білих людей, і якщо мені судилося померти разом із ними, я помру.
— Дуже добре, Макумазане, — сказав Індаба-Зімбі і понюхав тютюну, — залишайся, якщо хочеш бути вбитим. Ходімо, погляньмо на фургони.
Ми попрямували до табору.
Там панував цілковитий безлад. Відшукавши Ганса Бота, я запропонував йому кинути вози і рятуватися втечею.
— Як ми можемо це зробити? — заперечив він. — У нас є жінки, які не пройдуть навіть милі. А коней у нас тільки шестеро. До того ж ми помремо з голоду в пустелі. Ні, ми маємо битися, і хай допоможе нам Бог!
— Хай допоможе вам Бог! Подумайте про дітей, Гансе!
— Не кажіть краще, — тремтячим голосом відповів він, дивлячись на свою маленьку дочку, гарненьку блакитнооку Тоту. — Аллане, якщо ви переживете мене, врятуйте мою дитину від цих чорнопиких чортів, а якщо вже не можна буде, то вбийте її.
Він схопив мене за руку.
— До цього ще не дійшло, Гансе, — сказав я.
Ми укріпили табір, розташувавши фургони квадратом і заклавши всі проміжки гілками колючого чагарнику, відомого під назвою “зачекай трохи”. За годину з лишком все було зроблено як слід, і почалася суперечка про те, що робити з худобою. Дехто з бурів хотів помістити її посеред табору. Я був проти цього, доводячи, що тварини оскаженіють від перших пострілів. Я запропонував, щоб кілька чоловіків із тубільної прислуги погнали їх через надрічкову долину до стоянки якого-небудь мирного племені. Розташування місцевості давало змогу надіятися на втечу від переслідування зулусів.
