— Це вже занадто! — почервонiла Молодiнова. — Ви в запалi говорите, немов якийсь агресор-iмперiалiст, а не як учений. За яким правом ми б почали вiйну з мiсцевими мешканцями? Ми тут тiльки гостi, — не забувайте про це навiть тодi, коли втрачаєте владу над собою. Хто сiє вiтер, — збирає бурю! Ми прийшли сюди з добрими намiрами, i квартяни це зрозумiють, який би не був їх спосiб мислення…
Мак-Гардi вдав, що так само обурений з слiв Грубера:
— Куди завiв вас страх, Грубер?! Знаю, у вас запальна вдача, але вмiння володiти собою вам не завадило б. Це зрештою смiшно, — пустi фрази, висловленi в нестямi. Хто з нас, — скажiть менi, — хто з нас, людей, якi звiльнились вiд жаху вiйни, серйозно думав би сьогоднi про вiйну?
— Не будемо бiльш про це говорити. Грубер справдi, мабуть, сказав це не подумавши, — намагався заспокоїти товариство Северсон. — Безперечно, я погоджуюсь, щоб ми тепер дiяли дуже обережно i щоб була посилена нiчна охорона. Не завадило б також час од часу поглядати в напрямку мiста.
— Гаразд. Хто ж добровiльно пiде в охорону? — запитала Молодiнова.
Всi пiднесли руки.
— Це, здається, трохи бiльше, нiж потрiбно, — засмiялась вона. — Тодi поступимось насамперед тим, хто боїться квартян. Iз зброєю в руках вони почуватимуть себе безпечнiше, нiж коли спатимуть у лiжках.
— Вiрно, оце — слово! — вигукнув Краус. — В охорону тодi пiдемо втрьох: Мак-Гардi, Грубер i я. Згоднi, хлопцi? — заохочувально глянув вiн на них.
Вони не були в захватi, але погодились, щоб їм не закинули боягузтва. Взяли зброю i пiшли.
— Однак цей Грубер — дика натура, — посмiхнувся Навратiл. — Всю дорогу прикидався миролюбним ягнятком, i раптом ось таке. «Тиха вода греблi рве», — недарма так кажуть. Мабуть, нерви сплохували. I не дивно: отих вiсiм рокiв даються взнаки нам усiм. — Вiн махнув рукою. — Так, всi ми рiзнi… як клавiшi на роялi, — кожен грає свiй тон. Та головне в тому, що всi разом ми створюємо одну гармонiйну мелодiю…
* * *
До печери вбiг Фратев:
— Тисяча розжарених туманностей i жодної холодної! Нашi колеги нагорi, на «Променi», надто вже нетерплячi. Зараз я з ними розмовляв. Звiстка про освiтлене велике мiсто так захопила їх, що їм уже не подобається в Космосi, Хочуть вниз, до нас. Словом, ми їх повиннi змiнити. Я їм дивуюсь, адже вони там у бiльшiй безпецi, анiж ми. Хiба ми знаємо, який сусiда живе поряд з нами?
— Справдi, вже давно пора їх змiнити, — сказала Молодiнова i звернулась до Навратiла. — Хай вирiшить жеребок, хто пiде на їхнє мiсце. Що ви на це скажете?
