— Анатолію, ти впевнений? — запитала племінника тітка, рівна, як штангенциркуль, єдина кровна родичка дядька Толі у цілому світі. Тітка у війну, відразу після смерті брата, здала дядька Толю в інтернат, розумно розсудивши, що так їм удвох буде простіше прогодуватися. Коли після інтернату Толя вступив до педагогічного училища, вона почала двічі на місяць акуратно переводити йому гроші, з якогось Кримського містечка із дивною неросійською назвою Сімеїз — десять карбованців сьомого і десять двадцять сьомого числа. На сватання дядько Толя, що вже працював істориком в Луганській школі, викликав тітку телеграмою. Та приїхала. Не зустрічаючись років двадцять, вони були неприємно здивовані один одному на залізничному вокзалі Луганська. Тітка виявилася сухорлявою старою з владними складками по обидві сторони твердого рота. Дядя Толя виявився високим, галасливим хлопцем, ніби в докір тітці, дуже схожим на свого батька, якого він зовсім не пам'ятав.
